Відтоді взяло початок моє найсильніше в житті бажання, єдине бажання серед земних речей, яке я коли-небудь мала: бажання книжки та влади, яку дає книжка над словами; те, що несе словá, не відкриваючи рота, таємно, що може служити славі Господа й непристойному сміху. Що жодної книжки з тих, які стояли на полицях у бібліотеці, я не отримаю, знала добре; я зрідка ходила в покої, ледве знаходила в собі сміливість, аби крадькома зиркати вище, ніж на підлогу; чи мала б я знайти сміливість, аби простягнути руку по одну з тих книжок? А може, навіть підняти очі на пані чи панянок і попросити про книжку? Я іноді мріяла про такі речі перед сном, як раніше дитиною, що ледь від землі відросла, мріяла, що ангел спуститься з неба, візьме мене на руки й дозволить з ним літати над нашим селом, перенесе мене через струмок, над млином — і далі, на поля, і до Любеча, а з нього — ще далі… Але я знала, що це були казки для легшого сну, це були вигадки — можливо, навіть і грішні — між молитвою та найглибшим сном.
Отже, минали місяці, а я книжки не мала, хоч промовляла щовечора свої молитви, аби тим чи іншим способом Господь Бог прислав мені її як дар. І він прислав. І це було чудо, в усьому моєму житті перше чудо та на багато років єдине — чудо книжки. А було так: найстаршим паничем, відколи він відірвався від мамчиного, а потім няньчиного фартуха, опікувався слуга Єнджей; кілька років тому, коли панич поїхав на навчання до Вільна, Єнджея вислали разом з ним для опіки та підтримки щоденної чистоти, а через те, що вони зупинилися не у звичайному пансіоні, а в родинній кам’яниці, в окремому приміщенні, панич усі ті роки дозволяв йому панібратство: розмовляв із ним, жартував, а відколи виріс, то бувало навіть, що вони разом курили тютюн, принаймні так Єнджей у челядній хаті вихвалявся, коли вони приїздили разом з Вільна до палацу. Було це якраз напередодні Різдва Христового, у кухнях, комірчинах, підвальних кімнатах велика метушня, всі забігані, у буфеті — чищення срібла, у підвалах — вибирання пляшок і викочування бочок, увесь день під кухонними дверима постачальники зі скринями, у печах — великий вогонь, кухарчуки схиляються червоними обличчями над жаровнями, кухарки стікають потами, чола обсипаними борошном руками витирають, за столами дівулі лускають мигдаль і співають хором:
По ягоди до лісу, до лісу по чорниці, ягід не збирала, чорниць я не шукала. І в цьому всьому — у випарах, запахах, поті, ванілі, соусах, димах — з’явився в челядній Єнджей, широко розставив ноги на порозі, після чого присів на діжечку капусти, вже притягнуту з підвалу на біґос, капшука з тютюном з-за пазухи вийняв, а за ним — і книжку. Книжку — в самому серці цього шарварку… Найсправжнісіньку книжку, трохи заплямовану, з надірваною обкладинкою, але книжку. А я якраз між тими дівулями, що мигдаль лускають; Зайшла я лиш на хвилю на мамину могилу, І сльози гіркі лила — так маму я любила, пучками пальців з окропу я мигдаль виловлюю та лущу, так, щоб він кудись на землю не впав, у бруд, — з дива вийти не можу, що якийсь Єнджей, котрого я за простака мала, вміє читати.