Носії й далі перезиралися, мабуть, чекали на якісь гроші, але жодних грошей я не мала, все завжди у Вінча, а Вінч їх пропив. Він уже вам, мабуть, пляшками і склянками заплатив, — сказала я, але Лизавета відсунула мене, полізла до кишені й вийняла якісь дрібні монети. Вона встромила їх по черзі кожному в руку, усім чотирьом подякувала, і кожен тихо відповів: Спасибі, — і тільки ми їх бачили. Вони вийшли, безперестанку кланяючись: менше нам, більше решткам, більше самій величі смерті, а мабуть, і особисто своєму друзяці, з яким не одну ніч провели, тринькаючи своє життя й рублики.
Тож лежав він із роззявленим ротом, освітлений свічами, на підлозі, немовби дивувався, що це вже кінець, немовби тіло було здивоване, що душа змінила плани й розважається вже деінде, як слід не повідомивши йому.
Дай, Лизавето, шматок якоїсь ганчірки, — сказала я, — треба йому щелепу підв’язати.
*
По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте… менше з тим. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюся. Не зостається нічого — тільки вдягнути вдовиний балахон, очіпок зі стрічками, лягти в домовину, руки навколо свічки сплести й чекати смерті. Першими у процесії йдуть Папа й імператор, потім король і кардинал, за ними єпископ і князі, далі шляхтич і панотець, а за ними наступний, і кожного з одного й другого боку тримають за руки зігнилі скелети, і жоден із них не бадьорий, як вони: один гомілкою трясе, другий головою гойдає, третій щелепою обвислою клацає… І так від трьом коронам не пробачиш, вже у танці мене бачиш, мушу здатись, хоч немилі мені твої фіґлі-міґлі й аж до хтивий турку, бридкий жиде, як же вами смерть не бридить, не зважає на смороди і на дикії народи[13], і вже там — за турком, за жидом, за блазнем і дитям — іду я: Юлька, дурна Юлька, і у спітнілій долоні відчуваю, як мені та долоня гримотить, пальчики сухі, порослі мохом, як мені в такт притупцює та нога, від якої відходить кусень хробачливого тіла. І гарно нам грають трупи-музиканти, смичок без волоса колишеться над спорохнявілою басетлею[14], дме іржава сурма, гупають потріскані палиці об запліснявілий барабан — танцю, танцю!
Приємно помріяти про смерть, гірше чекати на неї; приємно думати, що ти перетворишся на купку тліні, що як грушка-падалиця у траві зсередини зігниєш, — гірше відчувати, як у твоїх кишках музика грає. Яким був Вінч лайдаком і пияцюрою — таким був, скільки тринькав платні капітанської — стільки й тринькав; однак завжди із самих копійок, які йому зі штанів сипалися, коли він падав на барліг, завжди із забутої по кишенях решти виходило щось наскладати. А тепер — що я могла? У Лизавети на шиї висіти, суп мовчки хлебтати? Мої батьки померли, єдиний брат люблений ще раніше, а від решти нічого доброго я чекати не могла, вони в’язку соломи мені би під крижі не кинули, місця у стодолі для спання не дали, тільки б висміяли ще на доріжку. На службу повернутися? Та де ж би мене таку хтось захотів у панські хороми, з канави витягнуту, заквацяну з усіх боків? Може, на якісь прості, найгірші роботи, але на це я сили не мала, ноги спухлі, як два барильця, а ниє часом так, що аж іскри з очей сиплються. А живіт треба чимось наповнити.
Ходила я по хаті раз, другий, третій. Усі речі Вінчеві перетрясла, у кожну кишеньку зазирнула, а як порвана, то ще й підкладку вздовж швів обмацала сумлінно… Шинель мені по ньому зосталася, я хотіла його в ній поховати, але потім поміркувала та з тіла зняла, бо тепла, а йому вона вже ні на що не знадобиться, у землі вогко так чи інак. Тож я й шинель майже вивернула, але навіть копієчки не знайшла. Всі кутки ще раз вимела, до шпар у підлозі придивлялася якнайуважніше, а потім все ще раз: чи не проґавила чогось. Нічого. Що вдалося, я продала лахмітникам, і за це два дні харчувалася, на третій повернулася до голоду, на четвертий знову була готова жувати старий ремінь, замазку з вікон, тиньк зі стін. Раз до Лизавети пішла, наїлася, а ще мені добра душа цілий мішок гороху дала, але це сталося один раз — та й усе. Врешті-решт, я сказала собі: Залишилася ти на старість жебрачкою, нема чого набивати собі ціну й корчити із себе неабищо, на паперті опинишся, там твоє місце. І вже збиралась я з жебрацькою торбою сісти під Святим Михайлом, якби не запах їжі, що мені крізь маленьке заґратоване віконце руку виставив — довгу, непомірно довгу, звивисту руку, — а пальцем на самому кінці цієї руки манив мене і казав: ходи, ходи. То я й пішла — і добре, що пішла, бо вже збиралася на сходах біля притвору сідати, збиралася моститись, а я ж ніколи на паперті не сиділа; і не тому, що соромно навіть, я занадто голодна була для сорому, але я не знала, просто не знала, як капітанській дружині для милостині сідати, як руку за милостинею простягати, куди одну ногу покласти, а куди другу, як погляд підняти, хустку на плечі накинути чи, може, повище зав’язати; всього цього я мала навчитись, іншими жебраками й жебрачками гнана — про що я ще не знала, але дізналася згодом — костурами й камінням. Але мене врятувало заґратоване віконце та запах пшоняної каші, на яку я, наче євреї на манну, накинулася.
13
Жартівливі написи під медальйонами ікони «Танець смерті» (складається з шести тематичних мотивів) із бернардинського костелу в Кракові (прим. перекладача).