*
В інших домах ми бували зрідка, але траплялося, що треба було їхати в гості, і тоді нас брали із собою, як пакунки, як скрині, як шкатули з порцеляновим сервізом і подорожнім приладдям: ось нас додавали до іншого реманенту, закидали на вози — і гайда! Якби не це, я би, мабуть, ніколи за свого чоловіка не вийшла, бо де б я могла з ним познайомитись? У нашому палаці росіян не приймали, князь міг дозволити собі таку розкіш; але вже дрібніша шляхта мусила запрошувати, а тому й запрошувала. Отже, у вузькому коридорі двору десь геть під Новогрудком я й зустрілася віч-на-віч із Вінчем.
Ех, а не треба було зупинятись у коридорі, не треба було очі піднімати, а пролізти боком, перепросити, обличчя до стіни повернути. Бо що, тобі погано було, Юлько? Ой, Юлько, Юлечко, погано тобі було в палаці, погано тобі було в печі палити, листи носити, вухо налаштувати на звук дзвінка? Погано б там тобі було? Ти доживала б тепер свої дні як ключниця чи кавниця. Але ні, ти начиталася про королів і королев, наслухалася історій у буфеті про романтичних кавалерів, і коли в цьому вузькому коридорі, обклеєному смугастими шпалерами, віч-на-віч зустрілася з російським офіцером Вінчем, тобі аж щось зм’якло внизу, що в тебе з рук мало не випали щойно маґльовані[136] простирадла, і поглянула ти в ті чорні очі, і не знала, що чорні вони не випадково, бо з цих очей два гостинці провадять до чорного серця, і ти дозволила тим очам зупинитися на мить, так що потім вони зупиняли тебе частіше, в інших місцях, в інших кімнатах, проходах, на сходах, а після очей дійшла черга й до губ, які складались у слова, а слова в речення, як у найсправжнісінькій книжці. І запропали кудись твої мрії про чернечу рясу, про накрохмалений очіпок: вони випали з голови, випали з рук, покотилися за пічку, у шпаринку між дошками закотилися. І викрав тебе Вінч, Вінч із чорними очима та чорним серцем, звабив, і шепотів тобі: Другої такої красуні немає в цілій імперії, і обіцяв якнайпокірніше поговорити з князем, і дозволив тобі розповідати в буфеті, що ти вразила в саме серце російського офіцера, що аж розлючений жмудин сплюнув лише на підлогу й вийшов, а дівчата всю ніч заснути не могли; говорили, що від радості, але ти знала, що від заздрості, бо ж відчували, що молодші за тебе, що, можливо, не гірші за тебе, але так уже й залишаться назавжди в буфетній кімнаті старими дівами та зсихатимуться з роками, як березові пеньки, і що їм жоден офіцер у коридорі шлях не заступить, що жодній з них не скаже: Другої такої красуні… І ти бачила тоді їхнє життя як пасмо конопляних ниток — сіре, рівне, незмінне, яке промайне в тиші від початку до кінця між кімнатами панів і кімнатами служби, і буде як той камінець, кинутий у воду на лісовому урочищі: ніхто не помітить, що він був і зник, тільки над ним чорна вода зімкнеться. І своє життя ти бачила: буре та брудне пасмо, яке сестрички вибілили, а потім воно раптом занурилось у глибоку червінь любові до Вінча й виблиснуло нею, ох і виблиснуло!
Але ні про сестричок, які рятували євреїв від вічних мук, нічого Вінчеві говорити не треба, ні про батька, що хитається під стіною синагоги здалека від біми[137], зайнятої більш багатими та заслуженими, ні про матір у кутку жіночої половини, ні про братиків у хедері[138], ні, про це нічого, про це ні мур-мур — ти була польською, католицькою сиротою, в монастирі добрими сестрами вихована побожною дівчиною. Так. Так. І не інакше. Юлькою, а не Юткою.
*
І взяв він мене, взяв, а я далась, віддалась, і шлюб ми брали в самому Вільні, в церкві Святого Духа, мальованій кольорово, перед зеленим олтарем, він — у капітанському мундирі із золотими шнурами, я — перехрещена в нове, благочестиве, православне ім’я Ірина, і так ми стали чоловіком і дружиною, нібито на добре й на зле, але тільки на зле, хоч одразу я про те ніяк знати не могла. Ох, він теж носив мене на руках, ох, він теж водив до театру й на салони молоду дружину, перед іншими офіцерами пиндрився, надимався, живився тим, як голодними очима на мене позирали з-за колони, з-над голів інших, — і йшла в танець, Ютка, Юлька, служниця, а тепер поручникова, а потім і штабс-капітанська дружина, якій ніхто навіть за спиною не згадував, що вона нізвідки, зі злиднів, із гною взялася, бо я добулася милості блискучими очима, високо заколотим волоссям і хилиткими грудьми; я кружляла паркетами між іншими парами, я, що ніколи танцювати не вміла, а тепер, узявши в молодого чоловіка кілька уроків під супровід сміху та стукання об меблі в нашому невеличкому помешканні, я могла кружляти цілу ніч.