Тож відпустила собі гріхи і я. Я сиділа в келії на Троїцькій горі, а потім у власному монастирі та промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, нікому я не можу висповідатись — ні в тому, що насправді витерпіла, ні в тому, що іноді занадто історію викривлювала, занадто відхилялася від правди, а тому я Тобі просто у вухо шепотітиму, без жодних посередників. Але я знаю, — говорила я, — для того, аби рахунки узгодити не тільки з Тобою, а й з людьми, то перед зустріччю з Тобою я все мушу тут записати, поки пальці не ослабли так, що я не зможу перо в руках тримати, поки очі більмами не запливуть, що коли літеру напишу, але вже ніколи її не побачу. І хоч я найменша з найменших, найниціша з найниціших, хоч остання з усіх пишу, не як авторитет, а як пішак, як бабера, якій у голові від биття все змішалось, а все одно писати мушу. І я бачу Його тепер, бачу Його, як цей лимон, над яким велика й огидна муха літає, звідси, з ліжка бачу, все мене покинуло, але пам’ять і зір залишились… але що ці італійські мухи в порівнянні з нашими, мінськими, а що в порівнянні з мядельськими, коли ми сильно страждали; отже, так я Його бачу, як цей лимон на блюдечку, принесений сестричкою, яку мені приділили для допомоги, бачу на відстані простягнутої руки, і бачу, який Він побитий, як його жорстоко побито, що Він не тільки на Голгофі, а й на всій землі страждав і продовжує страждати, і бачу, що на закривавленому барлогу він лежав зі мною, і в повітці жандарма, і кожен удар зі мною разом на тіло приймав; відчуваю, як піднімає мене з постелі, як я пролітаю над столиком, над лимоном, що на блюдечку лежить, над ножиком з дерев’яною ручкою, і в осяйному світлі ми стоїмо тепер одне навпроти одного, і я кажу: Ісусе Наймиліший, Ти мені свої рани показуєш, що спливають святою кров’ю, а я Тобі показую свої, і так стоїмо ми одне навпроти одного, і кров Твоя в мої рани капає, а моя — у Твої, і прощаєш Ти мені все, бо це наші спільні рани, і пронизали цвяхи мої долоні та стопи мої, і наближається спис до серця, де тільки кров — і жодної води.
Варшава,
2.07.2009—23.06.2014
Цитати
Макрина — це [польська шляхтянка в новому Єрусалимі] щось на кшталт Яна-Хризостома Пасека[139] в ангельській подобі.
Ні фальшу, ні підступу нема. Свята пасекуватість. Шляхтянка в небесному світлі.
Це ціла драма — Макрина, Адам і Єловицький. Благословенна і проста, титан, що прагне штучних чудес, і прозаїчний, посередній та порожній чоловічок. Я б міг трагедію про цих трьох людей написати.
Зиґмунт Красінський
*
Юліуш Словацький
*
У матінці Макрині я бачу символ Польщі. [ці слова наводить Єловицький]
Якби ти одного разу почув зойки матері-польки, то втратив би сон. У Макрині зосереджено скаргу народну. На її обличчі викарбувані страждання Вітчизни.
Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно.
Адам Міцкевич
*
Моїм імператором є
1) дух Епохи;
2) найстарший у Народі громадянин [князь Чарторийський];
3) найстарший у слові народному віщун чи пророк [Міцкевич];
4) Матінка Макрина Мечиславська — коли вони разом, то не моя справа, то їхній рахунок — що мені до того?
Ципріян Каміль Норвід
Від автора
Демаскування Макрини науковцями та письменниками відбувалося в кілька етапів. Уже за її життя з’явилися несміливі критичні голоси. Після смерті черниці Пій IX у приватній розмові з Єловицьким сказав: Бідна Макрина, щось не так у неї з головою було. А коли о. Кайсевича попросили про некролог, він відповів: Про Макрину я ні говорити, ні писати нічого не збираюся […]. Вона була канонізована вже за життя у кредит, а тепер про неї слід мовчати. Однак агіографічна індустрія працювала, протягом усього XIX століття виходили нові редакції «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», а ще в «Легіоні»[140] Виспянського — за Словацьким — Макрина є святою мученицею.
139
Ян-Хризостом Пасек — польський шляхтич і письменник-мемуарист, який яскраво й колоритно описав життя та побут Польщі II пол. XVII ст. у своїх «Спогадах». Мемуари Пасека було віднайдено наприкінці XVIII ст. й опубліковано лише 1836 р. «Спогади» написано в жанрі гавенди (стилізована розповідь від особи простакуватого героя-шляхтича, безпосереднього учасника описуваних подій) та вплинули на формування польського історичного роману.
140
«Легіон» — п’єса 1900 р. Станіслава Виспянського — польського поета, драматурга, живописця й дизайнера. Неофіційно Виспянського називали «четвертим польським пророком» (поряд із польською «трійцею» поетів-пророків: Міцкевичем, Словацьким і Красінським).