Певні сумніви щодо цієї історії мав уже перший історик згромадження змартвихвстанців, тобто о. Павел Смоліковський, але злам відбувся лише після виходу брошури о. Яна Урбана «Макрина Мечиславська у світлі істини» (Краків, 1923). Трохи згодом, спираючись на його розвідку, Антоній Васьковський видав «Макрину, драму в п’яти актах із прологом» (Краків, 1929; прем’єра 12 травня 1932 року на сцені краківського Театру Словацького). Сам Урбан до цього твору поставився стримано: Васьковський інсценізував [Макрину] в іншій [аніж Словацький і Виспянський] ролі — знаряддя сатани з метою компрометації католицизму та Польщі брехливими історіями. Свого часу я висловився, що думаю про таке «надприродне» розуміння постаті Макрини. Я вважаю, що вона не заслуговує на цю макіавеллістичну роль. Можливо, до неї якийсь дослідник підійде ще з методом психоаналізу, намагаючись розплутати психологічну загадку настільки тривалого обману людей. Свідома брехня? Істерія? Роздвоєння свідомості? Самонавіювання? Менше з тим. Для історика польських страждань Макрини Мечиславської не існує. Про неї треба забути. І вже слід рішуче припинити розповідати людям про її «мучеництво» заради їхнього релігійного піднесення.
Попри переломну публікацію Урбана, не бракувало й захисників «мучениці», особливо на еміграції, що, можливо, є менш дивним, якщо пригадати історію польсько-російських відносин XX століття. 1936 року агіографічне житіє Макрини уклав о. Альфонс Єнджейовський («Мати Макрина Мечиславська, василіянка, остання ігуменя мінських василіянок і засновниця монастиря Святого Василія Великого в Римі. Мучениця за віру та народна героїня»; накладом «Католицького Путівника» в Новій Британії, штат Коннектикут, США), а в середовищі лондонської еміграції статті з метою її «реабілітації» з’являлися друком ще до кінця сімдесятих років. Однак слід визнати, що з часом Макрина, по суті, була забута й тепер про неї знають, напевно, лише окремі шанувальники польського романтизму. А шкода, бо — і тут я з о. Урбаном не погоджусь — Макрина повинна існувати для «історика польських страждань» так само, як і мученики релігійного й національного канону.
Хоча велика частина цього роману й з’явилася на основі історичних текстів, слід пам’ятати, що вони були лише матеріалом, добривом, а збудована з них реконструкція не є науковим текстом і також не висуває претензій на те, аби сказати «правду» про Макрину. Це літературний, а не історичний текст.
Монологи Макрини, що описують її вигадане життя, ґрунтуються на чотирьох її відомих свідченнях: найдовшому, тобто на виданій у Римі брошурі «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», на записаній Словацьким поемі «Розмова з матінкою Макриною Мечиславською», на першій, познанській версії свідчень (збереженій у курніцьких списках) і, врешті-решт, на занотованому о. Єловицьким короткому, особливому «спогаді» з часів її дитинства, який, на жаль, швидко обривається. Усі ці свідчення відрізняються одне від одного в деталях, іноді дуже серйозно. В історію Макрини також вбудовано — іноді на правах цитати, іноді як приховані цитати — слова з листів засновників ордену змартвихвстанців: отців Семененка, Кайсевича, Єловицького, а також висловлювання інших осіб, що наводяться ними.
На жаль, особисті папери Мечиславської після її смерті цілковито були спалені її сестрами, що ми знаємо з нотатки Єловицького (недатованої, але повсталої між смертю Макрини 1869 року та смертю самого Єловицького через вісім років). Частину документів (її власні листи та багату кореспонденцію від людей з усього світу, що благали про молитву) Єловицький у тій самій нотатці обіцяв віддати Польській бібліотеці, він також згадує про численні листи, якими Макрина обмінювалася з о. Лєдуховським, згодом кардиналом. До цих документів мені, на жаль, дістатися не вдалося: у Польській бібліотеці їх немає і начебто ніколи не було, натомість познанська курія не відповіла ні на мої листи, ні на листи хранителів Національної бібліотеки.
Мені відомі лише чотири листи Макрини. Один із них надрукував Станіслав Піґонь («Pamiętnik Literacki», 1920), два цитує in extenso[141] о. Урбан у своїй статті («Przegląd Powszechny», rok LI, tom 202, 1934) — на жаль, я не знаю, де вони сьогодні зберігаються й чи пережили війну. Копію четвертого (оригінал колись був у власності Анджея Ястшембського в Римі) передав мені Кшиштоф Рутковський, і саме цей лист про локшину був використаний у книжці: він не має особливого фактографічного значення, а більшою мірою свідчить про скромні письменницькі таланти Макрини, ніж про щось інше.