Так вона розповідала, а я слухала. І була би більше вислухала, і була б сама більше сліз пролила, якби не людська підлість і злість, якби мене, Ірену Вінчеву, капітанську вдову, не обмовили як найгіршу, що я виносила з кухні моркву й пастернак, якби не та перша економка, яка завжди мене зневажала, яка, селянська дочка, завжди вважала себе кращою за мене, капітанську вдову, яка завжди, з першого ж дня, використовувала кожну нагоду, аби кинути мені грубе слово, штовхнути, ляснути, і яка не могла тепер витримати, що дві інші економки — Ірена й Аполонія — дружно подають бідним і хворим їхній хліб насущний!
Промовляв до мене, безпосередньо до мене, як до всіх і кожного зокрема, Господь Бог Небесний у своїх десяти заповідях: По-сьоме — не вкради. Я стільки молодих років провела, ходячи багатими хоромами в палаці, й ані піщинки цукру, ані горстки солі, ані клаптика тканини, ані смолівки соснової не вкрала, бо завжди бачила над собою великого архангела з вогняним мечем у витягнутій руці, який, навіть не розтуляючи вуст, промовляв до мене: Не чіпай. По-сьоме — не вкради. Не чіпай. Я знала, хто що з хоромів виносив; дурних через захланність їхню ловили на гарячому, коли раз їм щастило, вони крали одразу ж другий і третій рази, поки не помічав хтось із панства, яке загалом не знало, що щось невеличке пропало. Тому вони розкладали пастки, позначали щось крапкою, ховали дріт, прикріплений до дзвінка — і, бувало, того ж таки дня виганяли покоївку, якій до пальців прилипали цукерки, або форейтора[19], який намагався з буфета поцупити срібну ложку. Розумні збирали цілими роками, крадучи помірковано, у спосіб, який нікому не впадав у очі, я б навіть сказала, скромно. Це було мистецтво, яким я ніколи не володіла й володіти не прагнула, але іноді зачудовано спостерігала, як камердинер пана цілий будинок побудував з того, що з княжого столу виніс. Інші пани, можливо, і не помітили б, не знаю; однак за кожен дріб’язок, який від пана отримував, — комплект ґудзиків до лівреї, кілька монет, ущент протерті штани, — він дякував так зворушено, так самовіддано, що пани вважали себе його великими добродіями; і насправді ними були — однак не тим, що йому милосердною рукою іноді встромляли в руку, а тим, що він сам собі забирав; тож дякуючи їм запобігливо, він, можливо, і дякував щиро, але не за те, що вони самі йому жертвували. Чимало було таких, що мітили на посаду камердинера, чимало намагалися копати яму під нього, звинувачувати у крадіжці, підлаштовувати пастки — і все марно; коли він ішов у відставку, то отримав від пана в подяку срібний годинник й оселився у великому будинку біля ринку, купленому за винесені з палацу речі, а князівська родина начебто ще багато років згадувала його з розчуленням.
19
Форейтор — помічник візника, вершник, який сидить на передньому коні у запрягу впростяж.