Я би так не зуміла, наді мною стояв архангел з вогняним мечем, я не змогла би поглянути в очі обкраденому, безперестанку дрижала б, цілу ніч провалялася б на сіннику, і наступну ніч, і ще одну, і не відчувала би спокою, мені би палило кишеню крадене, і хоч би я сховала це на дні скрині, під рухомою дошкою підлоги, на крокві, хоч би глибоко закопала, я відчувала б кожної миті, як моє тіло живим вогнем пропікає.
Коли мене Вінч голодом морив, коли виганяв мене закривавлену надвір, я ходила іноді ночами, щоби не змерзнути або ще гіршого лиха собі не напитати, далеко, під місто, вздовж садових парканів, від вечірніх годин, через усю зорю, світанок — і аж до пізнього ранку, коли я була впевнена, що Вінч уже п’яний, як свиня, лежить у барлогу або вже прокинувся і п’є у броварні Зайковського, колишньому палаці Слушків. Восени я проходила під гілками, з яких звисали золоті грушки й рум’яні яблука, під мої ноги посеред ночі — ляп — падали обважнілі від соку сливи. Жодної з них я ніколи не підняла. Двічі хтось дав мені яблуко, тоді я прийняла і з’їла з удячністю, але щоби вкрасти — ніколи.
Це я розповіла матінці ігумені. Все, ціле моє життя, не випускаючи подробиць. Дарма. Економка нібито бачила, як увечері, роззираючись на всі боки і тривожно зиркаючи через плече, я винесла з монастирської кухні цілий кошик моркви й пастернаку. Я вкрала в монастиря, вкрала в сестер, вкрала в бідних, які живуть надголодь, а тому і в Господа Ісуса Христа моркву й пастернак украла, бо що я одному з Його братів найменших учинила — те і Йому вчинила. І не буде милосердя до крадійки-економки, бо Христос виганяв торговців із храму, а злодій гірший за торговця — чесну людину, що заробляє в поті чола гроші, яких злодій хоче його позбавити. Матінка ігуменя насправді ціпи зі мною не в’язала[20], але, прочитавши мені це теологічне повчання, наказала вийти зі своєї келії та вже ніколи не повертатись; а коли я тільки переступила поріг, побачила московського жандарма, який чекав на мене. Він був великий і здавався ще більшим через грубу шинель — дебелий, зі шрамом після якоїсь колишньої бійки, а може, навіть і битви, який ішов від лівої брови через щоку й аж до рота. «Іді», — промовив він. І я пішла.
Я могла і йому розповісти про панського камердинера, про архангела з витягнутим мечем, про заповідь, яку Господь дав нам усім, а отже, і мені особисто її повідомив: По-сьоме — не вкради. Я могла йому розповісти все, все моє життя від колиски, але я знала, що це аж ніяк не допоможе. Якщо жандарма прислали, якщо справа офіційна, то відбрехатись я могла би тільки хабарем — а що я мала для хабара, крім того балахона на спині? Хрестика на двох камінцях? Шрам на голові? Чим мав спокуситися цей жандарм? Що покласти до кишені, а потім з любов’ю гладити? Відчай? Злидні? Клубок лахміття, жменю пилюки?
Інші речі любив жандарм зі шрамом, що йшов від брови й аж до рота. Інші.
Розділ III
Сама не знаю, звідки в мене така непокірність — мабуть, тільки з вірою прищеплена, бо ж не від жорсткої колиски, адже на м’яких мене виховували перинах, — що в неволі я була як камінь тверда. Казати лише правду, правду доконечну, тож я мушу сказати найщирішу правду, звідки я взялася на цьому Божому світі, хоч і не про пишноту тут мова, не про земні блага; ті, хто мене знав і в московській недолі, і ще раніше, у монастирі, відають, що я ніколи про кров свою не розповідала, не хвалилася нею, бо перед очима Господа всі ми рівні. Той, хто народився, вже мертвий і в Бога на небі, а всі князівські й королівські, папські та царські корони, патериці, кардинальські шапочки, жезли, всі грамоти й дарування земель, і замки, і палаци, і золочені меблі, і оббиті матерією стіни — це лише харч для хробацтва; по них смерть тупцяє і як замахнеться косою, то кусні зігнилого м’яса на ті почорнілі герби та корони падають. Я не дбаю про це і не дбала ніколи, так мене матінка моя виховувала, нехай їй земля пером буде, і татусь мій найлюбіший, син воєводи Мечиславський, земський підчаший. Однак той, хто в старих книгах нишпорить, хто вистежує, чий син із чиєю дочкою брав шлюб і в якому костелі, скільки разів дзвони били і хто на хрестинах дитину тримав, рожевого, крикливого опецька, той знатиме з найбільшою переконаністю про стародавній литовський рід Мечиславських, що походить від Мечислава, першого князя Польщі. Але теж до мінського монастиря будь-який жебрак, будь-який вихрест єврейський, будь-яка жебрачка на постриг не приходили, все це були панни з найзнаменитіших литовських родів: Наталія Нарбутівна, що від канчуків сконала, — з лідських Нарбутів, споріднених з отцем ректором Риллою, що в Римі мої свідчення записував спільно з отцем Єловицьким[21] і отцем Ляйтнером, Єлизавета Тизенгаузівна, живцем у глині похована, — з лівонських Тизенгаузів, дуже знаної родини, Аполонія Домейківна, якій очі викололи, — з Домейків, що всюди між Ковном, Гродном і Вільном розпорошені; наша генеральна ігуменя — Евфрозина Гедимінівна, княжна — від самого князя Гедиміна, великих князів литовських — померла на шляху до Сибіру, вельми побожна й милосердна особа, яка великі багатства вклала в наш орден і ще утримувала за власний кошт щоденний стіл для сорока бідняків, і сама їм прислужувала, адже що вищий рід котроїсь із нас, то смиренніше своїм сестрам та іншим вона служила. Ми й насправді в монастирі рук на роботі не берегли, але також не терпіли жодних знущань, не зазнавали ударів по крижах сучкуватим ціпком, не отримували ніколи ляпасів. Декотрі особливо ніжні послушниці з віком твердішали — не в серці, а на поверхні, коли працювали у пральні, швацькій майстерні чи із сирітками, але інші до смерті залишалися найвразливішими, бо в дитинстві виховувалися тільки для того, аби красою тішити очі та швидко вийти заміж за чоловіка, який їх буде розпещувати. Як ігуменя наша генеральна від Гедиміна, так і я походжу мечем від Мечиславських, а Мечиславські від Мечислава, князя, а по жіночій лінії від Ягайла, бо матір моя Анна з Ягайлів. І хоч народилася у вельми стародавньому замку, який із незапам’ятних часів стоїть у Стоклішках, хоч у колисці лежала накрита злототканим покривалом, хоч на кожний рух моєї руки приходила служниця, я все-таки півжиття провела в маленькій келії, з одним дзиґликом, таким прим’ятим сінником, що швидше кінську попону нагадував, одним столиком, свічником із цвяхом у дошці, жодних багатств не маючи, оскільки всіх зреклася — так, як людина, яка свою душу під час бурі до безпечного порту хоче доставити й викидає за борт у морську безодню золото, що їй раптом непотрібне стало, ба навіть раптом осоружне. Однак і про татуся, і про любу матусю я мушу сказати, що саме вони з перших днів прищепили мені християнську віру та Христову любов. І коли я, будучи панною на виданні, відмовила багатому претенденту, що, благаючи мене про шлюб, не так навколішки падав, як мало по землі не валявся, вже матуся моя в мудрості серця свого знала, що річ не в цьому хлопці, що не через нього я кручу носом, а що інший Наречений мені судився, той Наречений, якого я його потім, прибитого до хреста, на власному плечі несла з Мінська й аж до Вітебська, з яким щоночі лягала разом, усім тілом своїм змученим відчуваючи все Його тіло змучене. І добре, — сказала мені матінка, — добре, вже деінде твій посаг помандрує, інше ти матимеш весілля, іншу шлюбну сукню вбереш. Я ще цього не знала, а вона вже серцем відгадала — можливо, не лише постриг мій, а й майбутню мою історію, яку я тут розповідаю, бо, промовивши ці слова, сильно посумнішала, як це часто відбувається з провидцями, коли перед очима в них з’являється те, що має відбутися через багато днів, місяців чи навіть років.
21
Александер Єловицький — учасник Польського повстання 1830—1831 рр., польський письменник, перекладач і видавець, громадський і релігійний діяч, католицький священик.