Отже, отримавши від батька посаг, а від обох батьків благословення, я вступила до монастиря того року, коли французький імператор проголосив Варшавське Князівство, і там провела понад тридцять років, аж до того світанку, коли о п’ятій ранку, як ми йшли на вранішні молитви, відступник Семашко з російським губернатором Ушаковим і єгерями вдерлися на наш двір і вигнали нас із дому.
Ми йшли до Вітебська, не знаючи дороги, туди, куди нас спрямовували удари кольб і грубі слова, і так нарешті й дійшли до Вітебська. А солдати, як пастухи, що заганяють баранів до різника, що стоїть на порозі ятки в закривавленому шкіряному фартуху та спокійно й розмірено гострить ножа, пригнали нас і віддали в руки протопопа Іванова, що саме так і стояв у брамі монастиря. Позаяк був там монастир вітебських василіянок, що, як усі монастирі василіянок у Литві, названо на честь Святої Трійці й відібрано в них силоміць за єдиний злочин — незгоду зрадити статут святого Василія та перейти у віру схизматиків. Їхні келії разом із каплицею, садом і рештою маєтку віддали монашкам, привезеним із Дону та московського Ярославля, а протопоп, до якого нас привели як баранів на бойню, був зверхником над тими монашками.