Тож нічого дивного, що, коли ми переступили поріг челядної хати, тутешні василіянки, яких монашки обступили, як перших християнок дикі звірі, впали нам — а особливо мені, ігумені — до ніг, і в плач: Ми матінку втратили, ми сироти, прийми нас, матінко, за дітей своїх — і спільно славімо Бога! І хоч солдатня била їх немилосердно й розкидала, вони тулилися до нас, і разом ми плакали так рясно, що по наших виплаканих сльозах можна було човна запускати.
Хоч ми й змучені були, нас погнали працювати і лише після смерку пустили до курної челядної хати — нори, у якій нам вказали на брудні барлоги: на трьох одна в’язка соломи. Там не було жодного інвентарю, взимку — жодних дров, аж кінцівки обмерзали, а рани гноїлись, але прикрасою цього нашого помешкання була солодкість наших сердець, сила нашої душі, тобто Ісус Христос розіп’ятий, якого я всі ці милі на власному плечі несла. Ми не мали монастиря, мури якого залишилися за нашими спинами в Мінську, але мали наріжний камінь і його суть — образ Живого Бога. Це він служив нам цілим монастирем, нашим олтарем, найніжнішим Опікуном і всім на світі. Лише тоді, посеред ночі, притуляючись у холоді до фігури Найвелебнішого, я мала час поміркувати про нашу недолю, лише тоді я могла в найглибшій серця таїні придивитися до Бога й до себе, що не покину своїх сестричок: ні тих, яких знала багато років, ні тих, що, наснажені Духом Святим, разом до ніг моїх упали, благаючи взяти їх під опіку. А після безсонної ночі, проведеної у молитві й роздумах, встала вранці з підстилки та мовила до сестер. І відтоді щоранку, всі сім років, жодного дня не оминувши, я промовляла своїм сестрам, коли ми йшли на каторжну працю, ті самі слова: Чого Бог хоче, того й ми хочемо, хай діється воля Його. Не досаждаймо одна одній у праці та стражданнях і не плекаймо злості на тих, хто нас кривдить, бо вони лише знаряддя в руках Господа, який такий милосердний до нас, що стократ захотів нас випробувати. Заради Бога ми будемо працювати, заради Бога будемо страждати. І чи у вас від биття м’ясо від кісток відходить, чи карбункули й інші прищі на голові гноєм стікають, чи рана навколо кайданів не зарубцюється — все це жертвуйте Господу Богу, бо то він вас так гартує, як злото у вогняному тиглі.
*
Небагато над нами встиг познущатися протопоп Іванов — лише тиждень суворий Аман[23] піддавав нас тортурам, щоби потім передати нас другому, ще гіршому. Це був неборак, який чи від страху перед канчуками, чи із жадібності до срібних рублів та імператорської ласки вчинив те, чого ми не вчинили, тобто перейшов на бік схизматиків. Отець-василіянин Іґнацій Михалевич сім років був духовним Батьком усього нашого ордена й останнім, про кого я сказала б, що він зречеться святого Василія, Ісуса Христа і всієї святої Церкви, тілом і духом віддавшись нашим переслідувачам. Адже я пам’ятаю, як ми сиділи разом у нашому монастирі, ще в Мінську, коли до нас прийшли жахливі новини про перехід на московський бік аж трьох уніатських єпископів — саме він, отець Іґнацій, найпристрасніше утверджував нас у вірі та проти жорстоких переслідувань. Ото ми за ним назітхалися, ото сліз за ним пролили — дарма, дарма! Оце сидимо в смердючому склепі, як у труні, аж раптом постать його нам з’являється — у першому поруху серця радість, у другому — страх, бо ми бачимо, що в нього борода, що він московську бороду запустив, а з-під цієї бороди губи видніються великі, бо він був дуже варґатий[24], і з цих вуст ми чуємо слова так само московські, як і його борода. Якого ж болю ми зазнали! Ти нашим батьком був, — закричали ми в один голос, — ти наші душі спасав, а тепер хочеш залишити їх на поталу! А він відказує, мовляв, щойно прозрів, що сліпий був і дурний, а Господь Бог його просвітив і він тепер буде нашим апостолом. Апостатом[25]! — Апостолом! — Апостатом! І отак ми перемовлялися майже цілий день, потім другий — і так щодня.