Увечері, коли Семашко бенкетував із монашками, не жаліючи для себе — як розповіли сестрички, що прислуговували за столом, — ні їжі, ні, зокрема, питва, він знайшов ще час наслати на нас московського попа Андріанова, щоб від нас правду вивідав. Це був невеличкий сухий чоловічок, який спочатку ставив нам запитання, після чого, довідавшись про нашу вірність, похитав головою, знітився і пішов, пригрозивши лише на прощання муками та шибеницею, за що, зрештою, ми подякували йому від щирого серця, а від цього він ще більше присоромився.
А наступного дня Семашко, виспавшись на монастирських перинах, наказав нас вивести на двір і там збатожити, а сам стояв у вікні й насолоджувався цим видовищем. Отак приїхав по перемогу над нами, сподіваючись, що ми полагіднішаємо від канчуків і голоду, а тепер єдиною платою взяв нашу кров. Він поїхав, вишпетивши Михалевича, який гнувся перед ним у поклонах, немовби Найяснішого Пана в цьому віровідступнику побачив. Але не встигла єпископська карета зникнути за поворотом, Михалевич зняв з обличчя гидотну маску люб’язності й заходився над нами знущатися ще більше, ніж колись, і то не тільки кийком б’ючи, як досі, а й кидаючи в нас камінням. І, бувало, він так забувався в цьому киданні, так розігрівала його кров, яка текла по головах, рясах і обличчях сестричок моїх любих, що весь червонів і ледве хапав повітря — це його, зрештою, і привело, гадаю, до огидної смерті.