О, три дні минуло від його попереднього візиту, і не їздив він уже, незахищений від туману куряви, бричкою, що на кожному камені підстрибувала; відтоді раз гарним лакованим новеньким берлином[5], купленим за імператорські рублики, іншим разом — якщо з якимось почесним гостем — зручною каретою, на подушках розлігшись; відтоді він погладшав, розжирів на московських харчах, почервонів, увесь рум’яний, задоволений. Адже найохочіший був, аби до Петербурга поїхати, у придворній царській церкві перейти в розкольницьку віру з титулом архієрея, а потім подати проект із насильницького навернення всіх уніатів і проти нас замах учинити. Першого дня нашого мучеництва, коли він напав на нас спільно з губернатором Ушаковим, приїхав каретою. Наказав зупинити екіпаж, став на кареті, як на амвоні, й, мабуть, хотів промовити до нас, але подивився тільки, махнув рукою, кивнув якомусь єгерю та щось йому шепнув на вухо. Одразу зчинилася метушня, біжать катюги до господи, де раніше стояли скрині, тягнуть одну за другою на дорогу, піднімають віка, а всередині — кайдани. І закували нас у ті кайдани, сковуючи одну з другою, по дві. Ми клали на пеньок то ноги, то руки, гриміли молоти, кров текла розбитими обличчями, побитими руками і всякала в землю. Діти плакали: Заковують наших мамусь, заковують наших мамусь!, народ плакав разом із ними, і щоразу виходили з юрби якась жінка, що від нас добра зазнала, якийсь старий жебрак або побожний міщанин і благали про благословення — кожен від тої сестри, яку знав і яка йому була наймилішою, але солдатня безжально кольбами й багнетами люд і дітей відганяла. Врешті останній молот замовк, останню пару сестер у кайдани закували, заплаканих розігнали на всі чотири боки — і ми рушили, швидким бігом гнані то грудками, то болотом, мало не босі, аж до Вітебська.
*
Я звичайна жінка: лихі люди мене кривдами не змінили, а якби навіть мене хтось із ніг до голови позолотив, теж ніяк би я не змінилась: ось, одне тіло й у ньому одна душа. Я гарно не співаю, не вмію гаптувати, як сестра Юстина Шлеґелівна, що вже нічого не вигаптує, бо їй викололи очі, не малюю, як сестра Розалія Медонецька, якій муром покалічило і руки, і ноги, і голову, що вона одразу сконала, але одне я завжди мала — нюх. Нюх, як у хорта. Не до запаху сіна і лілій, ладану і гною, не до ароматів і пахощів, а до людей, що кожного за двісті кроків винюхувала. А від Семашка мені давно сіркою відгонило, давно я дивилася на нього й ніби бачила єпископа, якому повинна зберігати послух, а за коміром у нього чорта винюхала. Тож коли він вдерся до монастиря, хвіртку виламав, привів солдат, перелякані сестри прибігли до мене, нічого не розуміючи. Але я розуміла аж надто добре. Бо теж не вперше цей віровідступник, схизматик на наш монастир нападав, тривожив сестричок, довбешкою чорною, кудлатою, як у чорта, лякав, не вперше, як вовк поміж овечок, як хитрий лис поміж курочок біленьких, ступав, то запобігав, то ікла шкірив, немовби в ньому увесь цей звіринець клекотів, бо був у ньому ще слизький змій, і жорстокий лев, і смердючий, зашкарублий кнур… Він приїхав одного разу й одразу ж здався мені якимось переміненим. Ще раніше весь ранок між молитвами я думки позбирати не могла, ходила з кутка в куток, якийсь неспокій у собі маючи, який ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не ввіб’єш, і коли раптом побачила крізь віконце, крізь маленьке віконце, вирізане в грубому стародавньому монастирському мурі, жовтий туман, що від його брички курився й висів над усією вулицею, бо він ще тоді однокінною непоказною бричкою їздив, то я раптом відчула, мовби в серці моїм голос якийсь промовив: