Оце, оце тебе тривожить, донько, донечко моя, від цього всі твої дрожі й сумніви твої; зло бричкою їздить, зло у браму постукає, зло повз сестру-ключницю Мар’янцеллу Семнішківну у двір заїде, також коли мене мої сестрички викликали, то я одразу знала, куди я сходжу зі своєї келії. А той мені до ніг припадає, матінкою превелебною називає, править, що важливі новини везе, яких однак при сторонніх повідомляти не можна, тож краще піти в якийсь тихий закуток, до моєї келії, а там він мені все викладе. Він перестрибував через сходинку, а то й через дві, що я не могла за ним вгнатися, тож я й кричу йому в спину, мовляв, відчинено, хай до келії заходить — а до якої, то ж йому відомо. Відчинено, бо я ніколи не мала ні перед Господом, ні перед моїми сестрами, ні перед іншими людьми чого приховувати. Ледве я, засапана, дочалапала до дверей, за клямку вхопилася, сперлася на неї, три-чотири рази глибоко дихнула й погляд на нього піднімаю. А він там такий неспокійний, увесь тремтить, нібито стоїть, але не стоїть, увесь усередині рухається, дрижить. Падьмо ниць, — кажу, — і найперше помолімось разом. Але ні, він не хоче. Мовляв, це може й зачекати, каже, що його привів поспіх в іншій, важливішій справі. Важливішій за молитву, — запитала я з недовірою, але він нічого не відповів. Тільки хрест йому, наче орден, великий і червоний, на грудях блищить. Тоді він хапає мене за руку і встромляє папір, шукає чорнил на столику моєму вбогому. Я читаю — і аж мною захитало. Я одразу листа носом відчула, одразу знала, що мій нюх собачий винюхав, коли я побачила з віконця, як бричка засохлою вуличною грязюкою, камінням гуркотіла. Я очима питаю, що в нього на меті, і намагаюся помітити, яка в ньому кістка дрижить, а яка тримається. Він бачить, що я зблідла, тягне мене до дзиґлика, щоб сіла, а я стою. Я вже в цій келії насиділася. Тридцять років. Тридцять років, день за днем, ніч за ніччю, славила Господа, лежачи ницьма, хоч келія, келійка маленька — так що на витягнуту руку, кінчиками пальців до одної й другої стіни торкалась. А в ній тільки найскромніше: абияке ліжко, нари з таким прим’ятим сінником, що він як волосяниця плаский був, маленький столик для писання листів і читання духовних книжок, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, кращого стільця по колишній ігумені віддавши старшій сестрі, яка при вогні вдвоє зігнута працювала, страждаючи від незручності… отже: ліжко із сінником, маленький столик, дзиґлик, шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, що його мені матуся подарувала, коли я йшла шати чернечі вбирати… отож: ліжко із сінником, маленький столик, дзиґлик, свічник із дошки, хрестик — оце й було все моє господарство, все багатство моє. Жодної скрині для одягу, бо все, що я на себе одягала, належало ордену й лежало в чернечих шафах, жодного посуду, ложок, дзбанів, бо це в трапезній і кухні було, а мені, як і нам усім, лише позичалося, та й то не так, як у багатших монастирях, срібне й порцелянове, а найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите… жодної книжки у власності, жодного аркуша, всі приносилися з бібліотеки, читалися і клалися з найвищою повагою на порожнє місце, у заглибину між двома книжками на дубовій, лискучій від років полиці. І саме в цій келії стояла я тоді в задумі, перелякана, але весь свій страх віддаючи Марії та Ісусові, уся з ніг до голови, від пальців ніг до кінчика волосинки на маківці залишена на їхню опіку, і слухала, що мені цей лис, цей вовк, цей змій, цей чорт у вухо ллє. Я стою, а він уже на дзиґлику сидить. Я мовчу, а він плазує, крокодилячими слізьми заливається, що істину пізнав єдину з Божої намови, що видіння йому було, він на сіннику лежав, ангел Господній йому повідомив, нібито святий Василій, отець наш, податель статуту, був відступником, зведеним на манівці сатаною. І що не слово — то шкура зміїна шелестить, і що не речення — то як скритний, сліпий кріт, що в смердючій труні сидить. Він вустами до руки припадає, все обличчя мокре, потом і слізьми зрошене, холодне, як мертва риба. Матінко, — каже він, — матінко, як до власної родительки до тебе звертаюся, як власну родительку би захищав і від вічної смерті намагався спасти, так і тебе спасти прагну, — і холодним обличчям по руці мені совгає, мерзотник, падлюка, — повернись у лоно святої віри стародавньої православної, бо ми поза нею всі, як діти в матері вкрадені, квилимо… підпиши папір, який я приніс… Тут він мене слізьми загидив, а від нього трунком відгонило й тухлятиною, тож я лиш ззаду руки склала, так що пальці однієї долоні з пальцями другої сполучились, і молюся пристрасно до святого Василія, аби сил мені додав, і раптом, немовби чужим голосом, промовляю: Я розумію, що колись ти, будучи василіянином, віру зрадив, тому є лише дві можливості. Або святий Василій, пізнавши між добрим зерном полову, геть її відкинув, або ти, визнавши себе негідним залишатися серед дітей його, як віроломець і відступник, сам нас полишив. І як не зірветься на рівні ноги той, що біля ніг моїх плакав, на низькому дзиґлику сидячи й матінкою мене називаючи; в одну мить, немовби його гарячий подих пекла охопив, він цілком висох, обличчя сухе, хоч і червоне, наче всередині вогонь палахкотів, а з цього обличчя червоного, що кров у нього вдарила, висолопив він білі очі, як розпечене залізо, іклами великими з рота блискав, як вовк їх вишкірив і одразу слова свої змінив. Ооо, матимеш ти тут клопіт, о, ти відьмо пекельна! — верещить він, хоч якби сам себе побачив, то злякався б, що Вельзевул на вічні муки осудженого з котла зі смолою випустив і вільно дозволяє йому ходити по землі. Називай мене не відьмою пекельною, а відьмою істини, — відрекла я йому одразу й потай руку об рясу витерла. І я пам’ятаю це в найменших подробицях, як на іконі намальоване, бо у вікні келії якраз побачила, як сойка пролітала, і тінь від листя на стіні бачила, тож пам’ятаю в найменших подробицях, що далі мною чужий голос промовляв. Він мені: Хто тебе осмілює на такі слова? А я йому з повним спокоєм: Господь Бог. Він: Хто тебе їх навчив? Я: Святий Дух. Він: Чи знаєш ти, хто я такий? Я: Знаю, ренегат, віровідступник. І так кожним ударом своїм на моє вістря натрапляючи, кожним словом відбиваючись від муру твердого, кричить він, урешті, надутий, як риб’ячий міхур, тільки червоний: Я був пастирем вашим, а тепер ще більше… І тут я відчула, немовби по голові моїй поповз маленький вогник, як по головах святих апостолів Христових, коли Святий Дух зійшов на них, бо я відповіла йому: Ти був пастирем, а тепер ти скердзь[6]. На це він, обурений і не знаючи, що сказати, схопив поли ряси руками, так що в нього аж кулаки побіліли, і з келії моєї вибіг, двері залишивши відчиненими навстіж, а відчиняючи їх, так гупнув деревиною старою об мур келії, що аж луна пішла по всьому монастирському саду й сестри зі своїх келій голови повистромлювали. Я кивнула їм, щоб вони зберігали спокій у серцях і повернулися до молитов, сама ж, ошелешена й отуманена, сіла на сінник — бо на дзиґлика я ще довго сідати не хотіла, немовби сам диявол там сидів і залишив запах сірки, — і намагалася збагнути, що я сама сказала. Скердзь? Я не знала, що означало це слово — скердзь — і не чула його ніколи. Вже потім прибігла до мене сестричка й каже, що схизматик Семашко як трутень навіжений коридорами монастиря торохкоче, а найбільше мені цього скердзя вибачити не може. А я, трохи соромлячись, бо ж це моє власне слово, що з вуст моїх несвідомо вилетіло, питаю її: Сестро, сестричко, — а була це Онуфрія Селяв’янка, великої доброти й великої побожності жінка, — сестро моя, поясни мені, будь ласка, що цей скердзь означає і якою мовою? А вона мені й відповідає, що в простій мові скердзь означає свинопас. І отак пастир став свинопасом, що мені Дух Святий безпомильно підказав, але всі ми, маленька паства мінського монастиря, не були свинями, а далі залишалися тими самими чистими овечками, що й раніше, і жоден скердзь прав на нас не мав і мати не міг, хоч і в єпископських шатах, а хоч би й наступник апостолів.
вернуться
Скердзь (лит. skerdzius) — свинопас, старший пастух (прим. перекладача).