А він тим часом то сюди зазирне, то туди, від однієї сестрички до другої, і одну просьбою, іншу грозьбою, цю ласкавим словом, ту вагою своєї посади, ще інших, напевно, гіпнозом, бо очі його були незвичні, як випуклі скельця — порожні та блискучі, він усіх намагався на свій розкольницький бік перетягти, але вони, але ми, як один муж, як одна жона, немовби ми у штормі страшному трималися за руки, і хоч одна хвиля на другу наповзала, хоч намагалися нас повалити, ми всі разом, то кожна зокрема, то ми, незворушні, стояли там, де нас віра і статут святого Василія утвердили. Врешті-решт, скликав він нас усіх до трапезної, і не так скликав, як загнав, наче пес гавкучий на смиренних овечок, вказав на мене тремтячим витягнутим пальцем і каже: Вступись і будь тим, чим була. Я знав тебе як ангела, а тепер ти стаєш для мене дияволом. Аж раптом одна із сестер, дещо старша від решти, сильніше за всіх зблідла й вимовила майже безголосо: Ісусе, в тобі опіка наша. Але я не в тім’я бита, і якщо він на мене, то і я на нього, і теж пальцем на нього вказую, промовляю: Коли був ти ангелом, я й ставилася до тебе по-ангельському. А тепер, коли ти став дияволом, я поводжуся з тобою як із дияволом. На це він язика в роті прикусив. Він лише скорчився, дістав якісь папери, що нам приніс на підпис, і сказав, що залишає нам три місяці на роздуми з огляду на милосердя Найяснішого Пана. Але всі ми знали прецінь, про якого «найяснішого» йому йдеться, не про Ісуса Христа, що ясніє на небі, а Люцифера, що в крижаному палаці сидить і до Сибіру посилає кибитку за кибиткою. Отже, ні ласками, ні багатствами він нас не спокусив, ні гнівом царським не налякав — ми хором відказали йому: З найгіршого ми найгірше вибираємо, а віри не зречемося. Коли ж він, розгніваний, переступив монастирську браму й сів у бричку, як дощова хмара в сутані, зо троє сестер зомліло, дві інші остовпіли, а всі решта впали ниць і почали молитися. А потім я взяла ті труп’ячі, бліді папери, що мені їх Семашко в голову кинув, і зламала печаті з такою тривогою, мовби ламала Найсвятішу Заповідь, а там — суцільна лють, що гладенькою казенною мовою була писана, але між рядками погрожувала нам усім найгіршим — Сибіром, тюрмою і, врешті, смертю; згодом, коли ми муки пізнали сповна, все здавалося легшим. Холод? Нехай буде холод. Дитинка в яслах мерзла, безневинному жебракові під парканом мороз голі ноги палив. Голод? Ось солдат-каліка, що руку простягає для милостині, ніхто його, крім заблудлого пса, не стереже — чим я від нього краща? Але в ту годину, не знаючи, чого нам сподіватися, ми боялися найбільше. О, така непевність — одна з пекельних мук! Одна за другою, друга за третьою, четверта за першою — літаємо ми, як тії ластівки. Та підказує якнайшвидше папір у руки брати й писати до Риму, до Святого Отця, до кардиналів, радитися, питати, у мудріших мудрості почерпнути. Інша, сестра Вавжецька, завжди вельми бойова, велика, але не дилда якась цибата, а міцна — о, а вона вже як генерал, як завзята рицарка. Під кожним олтарем, — каже вона, — бочку з порохом сховати, пороху й до пивниці насипати, і біля того пороху варту облаштувати, як у військовому таборі, зі свічами, які кожної миті можна до пороху прикласти й загинути під руїнами церкви, щоб її схизмою не спаплюжили.