Не минуло й години, а ми вже розіслали грамоти по навколишніх монастирях, аби дізнатися, чи Семашко й туди зловорожі листи приніс, чи й там погрожував биттям і неволею, чи й там імператорським милосердям спокушав — і справді, не лише уніатські, а й латинські монастирі він намагався перетворити на схизматські. Проте всюди отримував однакову відповідь.
Тож коли в липні, о п’ятій ранку, цей ґвалтівник вдерся разом із губернатором Ушаковим до монастиря, хоч минуло лише три дні, а не три місяці, ми вже чудово знали, що над мундирами єгерів летять у вихорі великому ангели з оберемками мученицьких пальм, немовби вийнятих з олтарів давніших мучениць, і над нашою вуличкою, над нашим монастирем ті пальми скидають — одну за другою, одну за другою, просто нам у руки.
*
Я йшла до Вітебська із сестричками моїми грудками, болотом, ішла до Вітебська, несучи хрест, як Господь Ісус Христос, а сестра Ірена Помарнацька, що згодом разом зі мною втекла з неволі й, можливо, вже до Риму дісталася, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а рана на моєму плечі аж до кістки відкрилася, і рану я цю віддала Господу в інтенції[7] моїх гонителів, за очищення їх від провин. Ох, коли мені вперше по шиї з’їздили й зуби бридотно клацнули, я напнулась уся, як струна, — мене, польку, вперше вдарили, мене, польку, на ринку бито! І думка, думка про помсту бридотна, жагучий гнів, що проліз жилами до найдальших закамарків тіла… Але потім я піднеслася душею й відтоді лише за переслідувачів молилася, а добрий Господь Бог дарував мені від кулаків і шмагань якусь золоту, невидиму зброю: нібито солдат кулаком замахувався, нібито на шию мені опускав, а я немовби нічого й не відчувала.