Я йшла до Вітебська й у душі собі говорила: три місяці Семашко — скердзь, не єпископ! — давав нам на роздуми, а лише через три дні він прийшов із єгерями, палашами, як слуги первосвященика до Гетсиманського саду. Ми якраз ішли смиренно на вранішні медитації до хору, п’ята година, ледве світає, солдатня розбіглася, кожній сестрі заступила шлях до келій, а всі перед лицем небезпеки збіглися навколо мене й тулились, як курчатка до крил квочки. Далі він заступає мені дорогу, як Юда, мене торкається, ордени на ньому царські на грудях вилискують, як луска на драконі, прохромленому святим Юрієм, і запитує: Куди це ви йдете? Коли ми відповіли йому дружним хором, мовляв, славити Господа, він тоді уїдливо: На медитації, на медитації! Ми знали, про які медитації йдеться — про нічні ридання в казематах, про тяжкі, наче смертні гріхи, кайдани. Він зупинився, пробігся поглядом по єгерях, руки склав, немовби був самодержцем цілого монастиря, і каже: За наказом Найяснішого Пана, я дав вам три місяці на роздуми, але приходжу на третій день, бо зло, яке у вас сидить, могло би стати гіршим. І починає вже надити, вже навпереміну то погрожує, то підлещується, мовляв, щедрий імператор ласками нас обсипле, а якщо ні, то на Сибір, на каторгу нас зашле. Жодна з моїх сестричок не здригнулася ані на півдюйма. Усі стояли як єдине ціле, як стіна, мурована сердечним розчином самого Господа Бога, бо з двох речей вибираючи, краще тяжкі роботи й хоч би сто сибірів, ніж відступити від Ісуса Христа і Його Намісника. Що я йому, зрештою, спокійним голосом, дивлячись просто в очі, і сказала. А він погляду мого не годен витримати, глипнув убік і заволав: Я канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Тоді всі знову хором — за мною й за сестрою Евзебією Вавжецькою, що потім зі мною з неволі втекла і, сподіваюсь, я з нею в Римі зустрінусь, — крикнули: Та не тільки шкіру, а й м’ясо наше посічи на капусту, а ми Христа й Намісника Його не зречемося. Тоді він на мене визвірився! Ти польська, варшавська пся крев, я тобі язика через потилицю вирву! Вирвати язика через потилицю — такі слова злетіли з язика єпископа, такі слова із серця його випливли і язиком спустились, як драбиною, що я втратила надію хоч щось у нього виклопотати; тому я його обминула й падаю до ніг губернаторові Ушакову, аби він дозволив нам попрощатися з Господом Ісусом у Найсвятішому Причасті; підбігає Семашко, форкає, біситься, але Ушаков, маючи, вочевидь, у собі під московською шкірою якесь вразливе й бодай трішечки християнське місце, сказав: Нехай ідуть. Тож ми й пішли. Впали ми на долівку плазом, наче нас вітром звалило, вітром і великим стражданням, і кожна закричала: Господи, ми хочемо того, чого Ти хочеш, будь із нами та навчи нас муки Твоєї, аби й ми заради Тебе для мучеництва готові та сміливі були; і не встигли це промовити наші губи, вже нас виганяють, уже кулаком, грубим словом, уже копняками змушують нас встати. Але одна не встала, як чорний хрест простяглася ницьма на долівці, тридцять п’ять нас ницьма лягло, тридцять чотири встали. Розалія Ляушецька, тридцять років у монастирі провівши, віку п’ятдесяти семи років, першою пальму мучеництва прийняла, коли серце її розірвалося від любові й болісті заразом.
Я йшла до Вітебська із сестричками моїми, і ми згадували її щиросердо, нашу Розалію Ляушецьку, добру черницю голубиної душі, яка з неї на монастирській долівці вилетіла, і подзвонювали кайданами, а я казала в серці своєму, що так, як тяжко кайдани на мені висять, так легко Розалія в небо злетіла, і від того я солодкість відчула, і менше голод мені докучав. Бо нам нібито теж дали гроші, коли заковували в кайдани, по п’ять асигнаційних рублів на черницю, але офіцер одразу ті п’ять рублів у кожної забрав і мав годувати за них. Одного разу на постої він не дав нічого, другого — знову нічого, врешті змилостивився та купив нам хліба, молока й вина, мабуть тільки для видимості, оскільки потім ми не бачили ні страв, ні рублів, а лише кулаки й кольби, які спадали на наші виснажені тіла. Ті п’ять рублів мали бути нашою місячною платнею, але за сім років нам більше нічого не дали; певно, офіцер, який нами володів як цар-самодержець, більше не дбав про видимість перед своїм начальством і відразу ж рублі в кишеню ховав, а за нас не було кому заступитися.
Я йшла до Вітебська, і хоч ми йшли швидко, — першого дня пробігли вісім чи дев’ять миль, — то тут, то там нас наздоганяв якийсь добрий, ревний чоловік із народу: цей хотів підтримати милостинею і грошик, бодай найменший, найдрібніший в руку встромляв, той — зробити нам якусь полегкість, але відразу ж підбігав єгер і бив навідліг кольбою, бувало, що цього милосердного, бувало, що сестру, а найчастіше — обох. Так ішли з нами люди з Мінська ще кілька днів, поки їх остаточно єгері не розігнали. Спати нас клали по селянських хатах, по дві, по чотири, кинувши в куток сніп брудної соломи, а іноді й цього не дозволяли, забороняючи нам давати варене, якщо господарі хотіли нас погодувати. Чимало з них лаяли нас за незручності, на які ми їх не з власного бажання наражали, або мали нас за гулящих сестер, бо солдати поширювали про нас найгидотніші плітки, мовляв, нас ведуть із монастиря відступників, де священик спав разом із сестрами, потім з ними магічною мікстурою витягав плід і славив у олтарі Вельзевула, образ якого був схований в іконостасі під іконою Діви Марії. Авжеж, розповідали вони, під кожною іконою був інший диявол під іншим іменем — Вельзевул, Люцифер, Левіафан, Веліал, — і достатньо було повернути важіль, як усі святі в одну мить зникали, відкриваючи сатанинський іконостас, біля якого ми начебто відправляли чорні меси й усілякі брудоти витворяли не лише з цим священиком, а й прибулими на шабаш чортами. Навіть якщо такі брехні наказували солдатам розповідати, деякі селяни свій розум мали, головою кивали, вдавали, що вірять кожному слову, а коли сторожі-єгері, яких було в кожній хаті вдвічі більше за нас, засинали. то потайки, крадькома встромляли нам у руку то окраєць хліба, то яблуко, то цибулину. А ми їли, пильнуючи, щоб зубами занадто не стукати, і кожна, як мишка, потихеньку гризла. І отак то читаючи молитви, то трохи дрімаючи, ми цілу ніч пробували аж до світанку, а потому нас знову цілий день гнали й увечері знову по хатах розкидали, на гнилу солому в куток заганяли. Мені одній за найніжнішу постіль правив хрест Господа Ісуса Христа, що нас усю дорогу вів: день і ніч він безперервно лежав на моїх плечах, а голова моя на ногах розіп’ятого Господа Ісуса Христа. Наречений біля Нареченої. Ох, і як солодко було!