*
Немовби й цього було замало, тепер і москалі — яким я наче більмо в оці й вони не пожаліли б і мільйона, аби мене позбутися, — почали переслідувати. Спочатку нотами від «стурбованих громадян», хоча хтозна, чи їх у поті чола якийсь чиновник не майстрував у царських канцеляріях. У франкфуртській газеті лист, потім і в Парижі повторений, написаний офіцером наполеонівської армії, ніби з Варшави присланий, мовляв, у Мінську жодного монастиря василіянок немає. Як так сталося, — запитує він, — що серед поляків на еміграції не знайшлося жодного, хто би шахрайку викрив? Але вказати прізвище, звання, ім’я — то вже ні. Він хотів зірвати з мене маску, а сам під маскою ховається. Одразу ж ляшки у французьких газетах написали, що насправді монастир був, та ще й стародавній; ба навіть один наполеонівський офіцер підтвердив це, вказавши під листом не лише звання, ім’я та прізвище, а ще й титул маркграфа.
Потім із Петербурга прийшла нота, а російський посол Бутєнєв[86] дав її перекласти, видрукувати й носив її по всьому Риму, встромляючи кожному, хто хотів і хто не хотів; чиновники написали, що в Ковні василіянки не мали жодного монастиря, але вони не знали, що тільки журналістам із «Третього травня» я неправильно місто вказала, а вже наступного дня в «Юніверсі» все було так, як слід, а далі вже дрібниці: те, що жоден єпископ не має на службі козаків, що Вітебськ і Полоцьк не належать до Семашкової єпархії, писали, врешті, обуреним тоном, що неможливо, аби в Росії когось морили голодом, били, топили, обливали холодною водою чи комусь виколювали очі… Вони так тим захопилися, що, знаючи про російські порядки, люди з цього всюди жартували, а французький посол Россі сказав навіть, що якщо раніше не до кінця вірив у мої історії, то після ноти Бутєнєва не має ані найменших сумнівів. Ні в Римі, ні в Парижі ніхто не переймався тим, скільки миль з Ковна до Вітебська, як звали настоятельок василіянок, є в Стоклішках замок чи його немає і який його рід утримує або в яких російських губерніях є копальні й чи саме туди засилали чи не засилали тих отців і сестер із прізвищами, яких тут і так ніхто вимовити не здатен; Росія була великою білою плямою десь на краю мапи, так грубо засипана снігом, що й улітку назв міст з-під танучих заметів не видко.