Одразу також поляки дали відпір москалям: хто в повстанні шаблею не воював, той тепер перо до боротьби прилаштував; у Брюсселі начебто якийсь панотець розповідав, як його з двомастами іншими ув’язнили, на голові рани показував, яких йому попи в Мінську завдали; в іншій газеті сестри милосердя писали, що й справді був у Мінську монастир василіянок, хтось розповідав, що мінський монастир зруйновано та навіть назву вулиці змінено, аби слід затерти; сам князь Чарторийський з Отелямберту вирішив поворушити пальцем і чітко написав: росіяни, як завжди, чіпляються до подробиць для окозамилювання публіки, бо серйозніших закидів їм забракло. У Парижі начебто навіть якийсь добрий чоловік публічно переконував, що особисто знав отця Зажицького — я вже не знала, хто це такий, лише потім пригадала, що це один із василіянських абатів, яких заморозили взимку під струменем води: Бєжинського, Жилінського, Жилевича… ну і, власне, четвертого — Зажецького чи Зажицького, якого дяк убив ударом поліна в голову, бо той погано дрова порубав. Я вигадала його, назвала, убила, а тут, за сотні миль, у Парижі, хтось оголошує, що знав цього панотця особисто! Великі людиська мають серця, такі великі, що аж бідну василіянку Макрину врятували!
Іноді я дрижала вся, говорячи собі: Господи Боже мій наймиліший, що на небесах, Ти заслужено мене караєш, заслужено до мене московське залізо прикладаєш, за кожен удар, який я вигадала, крім тих ударів, які впали на мої плечі від руки Вінча й жандарма, я дістаю тепер удар папером, не менш болючий. Доносили, розповідали. Одного разу — що я дружина камердинера, який був на службі у князя, коли той іще в Пулавах мешкав, а не в Парижі, іншим разом одна московка розповіла, що кілька разів бачила мене в готелі, де я пила горілку з якимось чоловіком, але ж усі тут знають, що я майже не покидаю монастир, а якщо й виходжу кудись, то лише в компанії сакрекерок. Один Сушков, мінський губернатор, начебто написав, що я була не василіянкою, а мінською бенедиктинкою — а хто Мінськ знає, тому відомо, що в бенедиктинок була страшенна розбещеність і безлад, кілька черниць народили дітей; врешті-решт, прислали урядову комісію, провели слідство, а в кінці розігнали їх на чотири вітри: менш винних — до інших монастирів, розбещених із числа пострижених черниць перевели в послушниці, а інших, тих, що з байстрюками, — за хвіртку; я також чула, що монастир був у плачевному стані, а тому найняли робітників дірки в даху залатати, стіни побілити, вежу укріпити; а коли вони працювали, то відпав шматок тиньку, вочевидь, нещодавно накладеного, а під ним знайшли рухому стіну — відбили каміння, а за ним виявили цілу купу маленьких дитячих скелетиків. І я, за словами цього Сушкова, нехай його поглине пекло разом з оздобленою діамантами зіркою, яку йому сам імператор пришпилив, нехай він у вогні пропаде, а та зірка нехай ще якийсь час у пломінні обертається й сипле діамантами сип-сип-сип, тож, за словами цього губернатора Сушкова, я начебто була однією з дітовбивць-розпусниць. Інший, Морошкін, писав, що мене обрядив і всьому навчив Чарторийський. Ще інший, прізвища не згадаю, — що я була французькою кокоткою, що мене мій коханець, доктор, поляк, разом зі священиками підкупив, напевно, з панотчиком Єловицьким на чолі, та наказав пускати туман в очі всьому світові. Я кокотка! Французка! Ой, москалю ти москалю, мабуть, на очах у тебе полуда, мабуть, більмо тверде й непроглядне, що таку руїну, як я, ти в кокотки записав. Ніс, як топорище, шкіра, як гончарне коло, биттям видублене, щоки ляпасами обкладені, мерзоти багато, а краси мало, тож яка ще з мене кокотка! Якби мене причепурити в криноліни зі шлярками, розцяцькувати, нарум’янити — пів-Парижа б зі сміху луснуло, що дурна-предурна й потворна-препотворна Юлька кокоткою хоче найнятися! Але вони могли пліткувати й писати: на кожну плітку десять шанованих пань, десятеро порядних поляків гарантували, що знають мене вже багато років, що в Польщі ще дітьми біля моєї сутани грались і жували пряники, спечені в моєму монастирі.
Видно, опікувалася мною Мати Предивна — вона не тільки відбила московські атаки, а й проти ближчого ворога зброю мені дала.
Задовго перед тим, як я втекла з московської неволі, поїхав Семененко до Познані на запрошення архієпископа, де викликав величезне зацікавлення, особливо в дам із кіл вищого світу, що обложили його в сповідальні, наче в укріпленій фортеці. Він не міг у пруського уряду отримати дозвіл залишитись у Князівстві, бо його місцева лютеранська преса страшенно очорнила, немовби додала до друкарської фарби пекельної смоли, мовляв, місцеві єзуїти ще хитрішого єзуїта собі з Риму привезли, який морочить голови, хоча справжніх єзуїтів тоді в Князівстві бути не могло; ну, але для лютеран кожен здібний та оточений увагою ксьондз завжди буде єзуїтом. А отже, мусив він із Познані виїхати, і привіз він із собою до Риму вдовицю, таку собі Юлію Бартошевич, що мала глибоке бажання вступити в монастир. Та Бартошевич у Римі вже колись була, привезла листи до Святого Отця, вступила до сестер-сакрекерок, одразу ж вийшла, поселилась у якихось поляків і там сповідник вбив їй у голову, щоб вона заснувала орден сестер-змартвихвстанок, що й Папа благословив… Вона крутилася, як чорт у кропильниці: з Познані до Риму, з Риму до Варшави, де вона шукала інших, на себе схожих, потім знову до Познані, почувши, що туди приїхав Семененко… вона знайшла другу, графиню Шолдрську, теж удову, але менш жваву, бо хворобливу, хоч і знану своєю сердечною добротою. Іноді, коли хтось хворий, того легко добрим вважають, бо він тільки пальцем кивне, а вже всі зворушені тим, який він добрий, як заради інших кровоточить. Так чи сяк, якраз тоді вони разом із Семененком прибули, підчепили собі третю, дівицю Мошинську, і разом потім у Парижі майстрували невеличкий жіночий орден. Юлія склала їм статутик, спільні заняття, церемонії, то читання, то мовчання, однак у них було стільки невпевненості, стільки капризів, істерики, бабської балаканини, що вони ні на що не могли наважитися; видно, мали недостатньо внутрішнього клею — нам, уніаткам, легше: як котрась хоче в монастир, то тільки до василіянок, та й по всьому. А латинниці мудрують, перебирають, немовби на базарі найсвіжішу рибу вибирають або найдобірнішу редиску: чи до кларисок, чи до домініканок, чи до бенедиктинок, чи до візиток, чи ще до якихось сестричок долучитися; справжні тобі мавпи в буфеті! У день, коли Мошинська мала йти до сакрекерок, а речі вже були складені й треба було тільки дочекатися карети, раптом Юлія, яка її досі заохочувала вступити до сакрекерок, встає, кидається, наказує привести якогось суддю, що на цьому найкраще розуміється, кричить, що не знає, чи з Божої волі чинить чи проти… зловили нунція в Парижі, Мошинську зупинили, речі розкидані, радяться. Нунцій слухає, зважує всі аргументи, всіх вислуховує, править богослужіння в цій інтенції і наприкінці повідомляє, що Мошинська не має покликання. Тоді їм знову захотілося їхати до Риму. Вони влаштували цирк, але так чи сяк Мошинська, врешті-решт, до сакрекерок вступила, але трохи згодом.