Почалося з того, що Семененко ще в Парижі щодня в них бував; вранці зі службою ходив, а по обіді бігцем до сестер — читати й викладати їм Святе Письмо, але швидко багато хто здогадався, що він заходить туди як лис у курник, де багато жирних курей. І доброзичливі брати одразу ж написали Семененку, аби замість бігати до курей, закасав рукави й шукав якихось знедолених, хворих, яким би він міг прислужувати, бо це важче, ніж вчащати на вечері та приємні розмови; отець Ієронім йому навіть погрозив пальцем: Якщо собі око вирвати й руку відтяти треба, що ж поробиш — вирвеш і відітнеш. Легко їм такі речі говорити, якщо вони мають пару очей та обидві руки, але якби комусь захотілося їм око вибрати або руку відтяти, то вони б по-іншому заспівали, сильніше б зіниці, сильніше би п’ять пальців цінували! Це пусте, дешеві слова.
Вони поїхали до Риму, а Семененко незабаром за ними; я пам’ятаю, що під час нашої подорожі з Парижа я сіла колись по обіді з отцем Александром, подумали ми в тиші, позітхали, а йому раптом серце широко відкрилося, і він усе мені виклав, що з тими сестричками-недосестричками за історія була.
Вони були сварливими бабами, — розповідав він. — Меланія Шолдрська — вічно стражденна, плаксива, тому й менше мала терпіння до решти. Якісь справи між ними кисли, якісь претензії, а чому — було невідомо, бо як буває з такими образами, то більше їх наростає наступними днями й місяцями, ніж вони насправді варті. Понад те, коли вони приїхали до Риму й зайняли квартиру в сестер делле Адоратрічі Перпетує, а Юлія подружилася і з матір’ю-настоятелькою, і з наставницею послушниць, то Шолдрську одразу ж якісь великі гризоти опосіли. І заходилася вона всіх якимись історіями годувати, мовляв, вона така стражденна, а через те що вона графиня, то вони вуха розвісили й уже всі черниці, особливо старі, увесь дім, ба більше, ціла Італія накинулися на сестру Юлію. Був там один малий чорнявий отець-італійчик, якого вони в ті свої дитинно-бабсько-чернечі балачки пустили, і кожен її рух — до найменших порухів — по-злому тлумачать. Та впросила Семененка, влаштували спільну конференцію, все намарно: наступного дня чорнявий італійчик прочитав проповідь про підлість, у якій постійно звертався до Юлії, а на кожен її рух решта черниць поверталися до неї вельонами. Після цього Шолдрська мала спазми, вибачається перед Юлею, ридає, обіцяє порвати з цим італійчиком, що її разом з італійськими сестрами злому навчив, у блуд завів і в тому блуді й засліпленні тримав… І Юлія, і Шолдрська залишили нещасну панну Людвіку Мошинську, що з тої печалі до сакрекерок пішла, до Вілаланте, і наввипередки з дому адоратричок повтікали, дружно розповідаючи, що там на них пастки порозкладали, але хто, навіщо і для чого мав би ті пастки розкладати, якщо вони самі туди прибігли, не знаю. Отакий-от з ними був шарварок, а іноді й ще гірший.