А лихо не спить, пані Бартошевич допитується в молодика, чи якогось листа він для неї не має. Не маю, — відповідає він і не бреше, бо вже його не має. А тому посилає вона свого господаря по лист до панотчика, панотчик мило розмовляє з ним, вони обмінюються жартами — досить сказати, що господар повертається до пані Бартошевич і глузує з неї. Пішла вона сама до княгині Борґезе, але та, вже про все повідомлена, її не прийняла і, як перед звичайною жебрачкою, двері в неї перед носом зачинила. А тому шле вона лист до Семененка, а обурений Семененко до Риму пише, мовляв, якщо брати справедливо дорікали йому марнуванням часу з удовицею, він усі контакти обмежив, але ж раз на місяць чи два можна йому листа написати; адже коли б хтось це заборонив, то як би він сказав пані Бартошевич просто в очі, що вона нечесна жінка, як би завдав шкоди її честі, як би вправно зруйнував її славу. Але ж якщо згромадження хотіло на ній будувати жіночий орден, воно повинно взяти її під неабияку опіку — і не для того, аби кинути їй кістку та заткати рота, а з поваги та задля захисту…
Він міг так писати досхочу. Коли повернувся Кайсевич, коли дізнався про все, то одразу ж послав листа до Губе, настоятеля паризького дому, з вимогою усунути Семененка від усіх справ і будь-які контакти із сестрою Юлею йому заборонити. Для поради та молитви ми маємо під боком святу, — втішали вони один одного. Коли ж паризькі брати почали домагатися, аби справу як слід і без поспіху з’ясувати, їм відписали, — не приховую, що за моєю порадою, — що вони повинні з ним розійтись і найкраще пошукати йому інший орден, можливо, бенедиктинський, куди його колись вабило.
А він розійшовся, навідліг мене вдарив — почав Семененко, скажений пес, до французьких газет слати листи, мовляв, до моїх історій він має великі застереження, ба більше, у папського нунція намагався дещо випросити. Марно. Хотів відстояти своє добре ім’я в суді, але брати вибили йому це з голови, бо цим він тільки засмутить мирян.
Я зробила його прокаженим, якого кожен тримає на відстані.
Мені, щоправда, не вдалося аж настільки вплинути на Кайсевича, щоб він його зовсім зі змартвихвстанців вигнав, але не допустила, щоби йому дозволили подорож до Риму. Нехай вас, отче, від цього Господь береже! — гукнула я на вухо Кайсевичу. — Я сама знаю, наскільки італійці заповзялися на отця Петра, вони б одразу почали звинувачувати його перед Святим Отцем. Він сам не виправдається, а вас згубить. А у Святого Отця хтось уже вам ставить дрючки в колеса. Я маю певні докази цього, так що не знаю, куди рушити, як повернутись, тож тримайте його подалі від Риму. Цим я Семененка геть пригнітила; завжди, як і всі вони, хворобливий, він зовсім на здоров’ї підупав: кашляв ночами, пітнів, змарнів, думки йому плутались, якось дивно рухався та мав неприродні емоційні переживання. Братам він постійно закидав, що вони облаштували трапезну над каплицею, хоч він хотів зробити каплицю на другому поверсі; а тому трапезною він пересувався обережно, як по яєчній шкаралупі, ледь наважуючись ступити крок, пам’ятаючи про Святі Дари під підлогою, а під час богослужіння від кожного стукоту він робиться розсіяним. Він влаштовував сцени, дорікав іншим, що вони ніколи не любили Господа Ісуса Христа, якщо так не дбають про тишу в каплиці. Авжеж, він не міг витримати тупотіння, а інші не могли витримати його! Врешті-решт, лікарі рекомендували йому поїхати на південь Франції, а потім, коли йому майже настав кінець, сильно пригніченому страхом смерті, — аж до Африки, на місію. На жаль, мучеником він не став, але не міг уже вкусити ні мене, ні панотчика.
Розділ XV
На іншому березі Двіни вже стояв московський офіцер — молодий, елегантний, з підстриженими вусиками, натягнутий, мов струна, а до його послуг — цілий загін єгерів; саме під його оруду віддав нас Вєрьовкін і сам, шилом патоки вхопивши, повернувся. А нас погнали, як у наших попередніх маршах: кожну пару розділяли пари схрещених багнетів, вістер яких важко було тими довгими днями уникнути, особливо тим сестрам, що під час Полоцької трагедії втратили зір. Отак гнані й покалічені, ми йшли десять чи, може, дванадцять днів, не пам’ятаю, бо від утоми ми зовсім з ліку збились, поки не пригнали нас до Мяделя — містечка в Мінській губернії, яке колись належало Гримніцьким і славилося чудотворною іконою святого Юстина та великими ярмарками, але на той час уже зруйнованого й заселеного лиш одними євреями.