Плавати добре, плавати річ приємна, але не тоді, коли тебе волочуть линвами, коли вода цілує тебе, як нелюб-нахаба, очі заливає, вдирається до легенів з болісним кашлем, то може й до божевілля довести й до видінь, які, сам не знаєш, чи від сатани, чи від Бога походять… ах, і мені почали являтися Господні ангели! Коли, як ластівка, впіймана на вудку, я чула тільки, як попи раз по раз кричали крізь туман дякам: Пастой! — і одразу ж до нас: Котра з вас переходить?, і знову до дяків: Тяні!, коли в гортані бракувало повітря, я побачила… е, жодних зірок, жодних примарних троянд, сніжно-білих шат зі шлярками, жодних золотистих кучериків… я побачила Господнього посланця, мого охоронця, істинного охоронця, який не бринькає на лютні й не співає латиною, а тільки роботу виконує в людському тілі, простий шляхтич у сірому домотканому сукні, ніби економ. Донині я його бачу, чую його кроки: видно, що він на роботу прийшов, закасавши рукави; він стояв на березі біля єврейського натовпу, але вище, на узбіччі. Він дивився співчутливим поглядом на нас. І мовчки дивився на попів. І за всім цим він спостерігав із серйозністю. А коли я кинула на нього погляд останньої надії, то він відповів таким поглядом, немовби мені ним дорогу показував у темному лісі, немовби вів мене світлом у зіниці, неначе далеким ліхтарем, запаленим для заблудлого мандрівника, немовби промовляв мені цим своїм поглядом: Живи, бо я повернусь. І з кожним топленням повертався.
Позаяк розходився поголос про те, що нас у ставку топлять, з кожною годиною щоразу більші юрби євреїв і єврейок приходили на берег дивитися, як ми — вихолоджені, голодні й зелені, як мідянка, — грузнемо в глинистому намулі та плетиві водоростей. Вони єдині, стоячи трохи збоку, збиті в одну чорну громаду, плакали, коли мотузки напружились і потягли нас — востаннє, як ми думали — на глибину. Ну, вони голодні! Вони замерзнуть, потонуть! — кричали добрі євреї. — Де Господь Бог, ну де громи з неба? Чому не б’ють? А добрі єврейки лементували: Ай! Вей! — і били собі кулаками в живіт, і кликали свого Єгову, так що моє серце аж стрибало під водою, аж гупало у важкій, намоклій мішковині, бо навіть у молитвах чужої віри є якийсь чар, що хапає, наче материнська рука, і стискає серце, і на очі навертаються сльози!
Але ж молитвами й не закінчилося; раз одна єврейка біжить на берег і здалека світить золотими бубликами; вона розриває шерег єгерів, розкидає гвинтівки, складені в козлах, аж із них, порозкиданих, пішов срібний пил, як зі снігового замету; єгері дивляться один на одного, онімілі, а вона вже над водою — і ввижається вона нам, червоно-золота від бубликів, жницею зі свіжоскошеним снопом… якраз близько до берега мене притягли, голод розкошував у мені, з очей мені, вогняний, визирав; порожній шлунок до хребта приростав, у нутрощах звивалися духи, як ті лялечки з кривавими голівками, що під хребтом вилазять із гниючого людського м’яса; я була готова перегризти це мотузяччя, заковтнути його, вдавитись і піти на саме дно, я думала лише, щоби болота наїстися, намулом насититись — і ані сльозинки не зронила, одуріла, вже мені інше небо світило… раптом вона сходить і накриває мене, як снопом, бубликами, які мені на голову кладе, — а я бачу, що це не проста жінка, ніжніша за найніжнішу матір, я в ній бачу Матір Божу — царицю всіх земель польських, я піднімаю з води задубілі, позеленілі руки і кричу: Польщу, мою Польщу рятуй, діво золота! Вона ж, усміхаючись, коронує мене, коронує мене, коронує. А коли після плавби нас, напівживих, урешті-решт кинули на пісок, як зловлену у воді рибу, євреї супроводжували нас під саму монастирську браму, з плачем, кидаючи нам під ноги бублики; але через те, що нам піднімати їх заборонили, ми донесли до нашої в’язниці лише велику вервицю бубликів, яку та єврейка, підбігши, начепила мені на голову, як золоту корону. І не знаю, чи я освятилася під тією короною збіжжя, чи причиною були мученицькі стигмати, криваві рани по всьому тілу — досить, що, коли я на попа поглянула, він утікав від мене, а тікаючи, колов поглядом. А коли ми прибули на місце, від змоклого мішковиння стали слизькими й розм’яклими… але в холодній келії, холоднішій ще тим, що нам не дозволили переодягнутись, а залишили так, як ми вийшли з озера, і ті розмоклі бублики здавалися нам найкращою учтою. У міру того як вода з нас стікала, земля, на якій ми лежали, перетворювалася на болото, а наші кінцівки, страшенно покалічені, гнили від цієї вологи та холоду, спричиняючи найгірші каліцтва.