Перший раз нас топили в суботу, другий у серед… ні, у вівторок, так, другий — у вівторок, третій — знов у суботу… На третій раз двоє наших сестер потонули — Йоахіма Воєвудзька й Авґустина Романовська; ми плакали, як діти, але цьому ніяк неможливо було зарадити, бо ж руки зв’язані, в один рукав зашиті. Тільки очі відкриті для плачу та вуста для молитви відкриті. Отже: перша купіль у суботу, друга у вівторок, третя в суботу, четверта в наступну середу, тоді сестра Гортуляна, Гортуляна Якубовська, непритомніла, але ми зуміли її підтримати, потім знов у суботу нова купіль, і саме тоді сестра Гортуляна попрощалася з життям, потім у неділю сумний, жалобний день спочинку — і остання, шоста купіль у понеділок.
Зима ставала щоразу суворішою, рани, відкриті купелями, мерзли, звідти відкрились у багатьох сестер каліцтва. Може, і мучили б нас так і далі, аж до цілковитого винищення, якби не єврейський лемент і лайка; коли сестра Воєвудзька тонула, поміж євреїв почався судний день, вони посилали на наших катів, здавалося, найгірші прокляття, а сам рабин, поважний сивий старець, якого з боків підтримували двоє молодих євреїв, бурмотів під ніс старозавітні прокляття; і така була в лементі чудова музика, що мені здалося, немовби з води вийшли Святі Дари та зблиснули на небі! Побачивши, що сестра Воєвудзька перший, другий, п’ятий раз зникла під водою, я закричала, сама захлинаючись, до Коморовського, василіянина-віровідступника: Одна дитина, одна маленька дитина в мене пропала! — але він, п’яний, як завжди, розреготався та кинув чи то мені, чи то їй, чи то Скрипіну: Нехай здихає. Ніхто цього навіть не бачив, — донині мені мороз кістки пронизує, коли я про це подумаю, — ніхто не скочив у воду на порятунок, зрештою, ніхто там наших голів не лічив і життя наше не рахував; до нас ставилися гірше, ніж до худоби, гірше, ніж до стада; помремо — то помремо, потонемо — то потонемо. Я одна бачила голівку, що зникала під водою, я одна, оточена олов’яною водою, серед криків попів на дяків, серед писку монашок і покрикувань єврейок, я одна-єдина, сусідньою мотузкою на ошийнику тягнута. І раптом тривога мене охопила, що тут, піді мною, у цій чорній воді — труп, труп такий свіжий, що ще душа з нього не вийшла, може, ще до кінця душа з нього не вийшла, може, ще з останніх сил ворушить пальцем ноги, може, якесь плече в ньому подриґує або остання бульбашка подиху ще не вийшла і, замкнута в легенях, шукає виходу нагору; може, з оченят кров пішла світла, а я тут зараз на неї, бідну, наступлю; я замружую очі, виглядаю цю тінь — і раптом вона мене, ах, зачепила за ногу, холодна, вся як біла воскова свіча, що просвічує наскрізь зелену воду. Тяні! — кричать вони крізь туман. — Тяні! І тягнуть нас далі, і напружують линви, що на воді видно тільки наші каптури, — як зграю бідних качок, які, попри наближення зими, ще не відлетіли на південь. І розірвалася навіть остання ланка: дотик між кінчиком моєї стопи і тими рештками, що неспішно опускаються на мулисте дно.
Коморовський аж до берега тягнув її неживу, так само було і з другою, Авґустиною Романовською, яку, своєю чергою, замучив Василевський. Закопали їх одразу ж на березі, в оточенні попів, які насміхались і глумилися над благословенними рештками, мовляв, видно, уніатки такі огрядні, що на поверхні не втримуються, а від ваготи йдуть на дно; євреї, навпаки, плакали за ними, а ми, відновивши трохи подих, душі сестер наших ввірили Господу Богу. Коли вірні Господа, а може, і добрі євреї відкопали їх поночі й поховали десь із почестями, в освяченій землі, москалі, які раніше приходили до нашої в’язниці насміхатись і вимагати гроші на горілку за те, що вони цих двох добрих жінок поховали замість кинути їх собакам, тепер прийшли знову, розлючені, і глумилися: Диявол їх забрав, диявол з мотикою прийшов і трупи викопав, щоби цілком їх до пекла вкрасти. Врешті, коли на п’ятій і шостій купелі морози вже взялися такі, що від тонких уламків криги в нас були скалічені горла, шиї та щоки, євреї, які щоразу висипали на берег, так лаяли Скрипіна, що він урешті-решт наказав зупинити топлення. Вже не вперше й не востаннє під час нашого мучеництва вони виявилися такими милосердними, тож нехай і Господь проявить до них своє милосердя, наверне їх і спасе!
Розділ XVI
Наступними днями увесь Рим був як накручена пружина. Ще перед приїздом імператора радісний панотчик потирав руки, що начебто жоден римський князь не погоджується винайняти Ніколаю свій палац для помешкання, і він, злий, як оса, мусить зупинитися у власному посольстві.