*
Однак більше, ніж за розмовами, я проводила час за молитвою; сідала в коридорі, відхиляла запону та розмовляла собі з моєю Mater Admirabilis. Настоятелька, іноді проходячи повз мене, тільки кривилася завжди з однаковою гримасою і йшла далі, але ні моєї любої Матері, ані мене це не ображало, бо ж як це нас образити могло, якщо ми перебували зовсім в іншому місці, як дві голубоньки на небесній вежі? То я до Неї всміхалася, то Вона до мене, то я Її про щось запитувала, то Вона мені щось від себе говорила. Одного разу, наприклад, що я повинна називати Її Предивною Матір’ю. І не сама — решта черниць також: Предивною Матір’ю — і баста. Я попросила, щоби він це переклав сакрекеркам, але настоятелька знову тією ж гримасою рот скривила і каже: Ні, ні і ще раз ні. Ні я, ні інші не будемо перед цим мальовидлом молитися, для молитви існує церква, там лавок скільки душа забажає, а коридор не каплиця. Нічого не вдієш. Що ж поробиш, Мати Предивна, — кажу я, — якщо в настоятельки таке кам’яне серце, що слова Христової Матері на неї не справили жодного враження? А вона лише усміхнулася, зітхнула, підняла з кошика книжку й заходилася читати. Якщо Матір Божа не переймається, то чи тобі, дурна Юлько, варто перейматись? — сказала я собі. Тому я одна Її поки що так називала — Мати Предивна. І нам обом, здається, цього було достатньо.
Думаю, що це завдяки Їй усе це папське обурення пішло за вітром; допоміг і Ламбрускіні, бо у ватиканських коридорах він домігся зменшення суворості, і Монталамберт, який усе взяв на себе й виправдався незнанням і добрими намірами… задобрений, Папа все запам’ятав і цього разу насварив тільки за те, що використали неправильну офіційну форму та під назвою вказали за наказом Святого Отця. Таким чином, усі зберегли обличчя: і москалі, і Рим, і змартвихвстанці, і я, хоч моє обличчя, слід сказати, було тільки як латка.
*
Не бувало і дня, аби якийсь поляк не зіп’явся на гору, не постукав у хвіртку і не запитав про святу черницю. Найгірші — поети, від поетів неможливо було відбитися. Ледь перестав ходити до нас один віршомаз, шляхтичок з Волині, як приїхав другий, звідкись із Мазовії, неспокійна душа, що ані секунди на місці не всидить, то сюди піде, то туди, а ледве шість кутів обійде, вже його далі несе; у Римі він уже раніше мешкав, у Парижі також, і в Берліні. Волосся в нього темне, з проділом, бородатий, кучерявий, брови наче вугіллям нарисовані, гострі, і він знай з-під цих брів глипає, білками світить. Ні за що порядне не візьметься, як і всі молоді: то заримує щось і прочитає в салоні паням, то щось для акторів напише, але ніхто того грати не хоче, то фарби принесе і змалює картину, то про політику розводиться, аж слиною порскає. Його водночас цікавить усе й ніщо, тож він стрімголов до мене сходами зіп’явся. А я на городі якраз бур’ян на грядках полола, бо весна вже була в розпалі, така, як у нас літо. Я прийшов мучениці край сутани поцілувати, — каже він, — а мучениця капусту садить. Я засміялася, мовляв, дуже люблю садити капусту, бо це легка робота і можна з Господом Богом поговорити. А коли потрібно, то і з прочанином.