Я сіла під муром саду на низький плетений дзиґлик під великою сосною, або, як тут кажуть, пінією, що схожа на парасольку і справді від сонця у спеку захищає. Я витерла піт із чола, перевела подих, а той молодий Норвіт[91] сів поруч на камінчику, капелюхом від сонця затулився і слухає. А я, навіть не звертаючи особливої уваги, клепаю йому історію: про мінський монастир, про марш до Вітебська, про Полоцьк, про те, як нас у Мяделі топили, слово за словом; клепаю, а думаю про щось зовсім інше. Стежу тільки, аби саму себе занадто не знудити, бо ще, чого доброго, засну й гепнуся з цього плетеного дзиґлика. Я закінчила, а він не йде. То сидить, то навколішки впаде, питання ставить. Візьму я його до Матінки, — думаю собі, — може, Вона мене від Норвіта звільнить. Я взяла, показала, запону відхилила. Той на коліна. Ну, і я теж на коліна, вони трохи скрипнули, заболіли, аж я за лавку вхопилася, а в нього зразу сльози на очах виступили, молиться про навернення, вголос, так щоб я чула. Він зупинився, аби зачерпнути повітря, а тоді я перебила його, мовляв, одного ранку ця мальована Матір Божа підняла на мене опущені повіки й під Її поглядом я відчула, немовби моє серце розтануло, як виставлений на сонце шматок масла. Я його перебила, бо теж хотіла, врешті, зачерпнути повітря, а тоді він повернувся до свого. Видно, кожен має роль у цьому театрику. Десь дві години я з ним змарнувала, поки він, ох ти мій Боженько, рушив у дорогу.
Минуло десь три дні, і знову Норвіт приходить зі шкіряною торбою, стає навколішки і вручає якийсь папірець, мовляв, вірша він для Mater Admirabilis написав і що в цьому її образі є більше мудрості про істину, про Польщу, про нас, ніж у запилюжених книжках. А я нескінченно витонченого смаку особа та велика знавчиня речей найглибшої естетики, хоч і люблю садити капусту. Він прочитав вірш, я головою кивнула: Гарно, гарно. Нам потрібні вірші. Я віддала папірець, але він не прийняв, тому я склала його вчетверо і встромила між сторінок книжечки; він кивнув головою й запитав, чи може мене намалювати. І не встигла я ще відповісти, як він уже витягає з тої торби такі й сякі слоїчки, пензлики, дзбаночки, вже полотно розгортає і просить мене сидіти, наліво голову, направо, підняти руку, немовби я щось тримаю. Він кривиться, оком з-під брови блискає. Врешті повертає полотно до мене й показує.
Він зробив мене такою товстою, що я ніколи в житті такою не була, немовби цілого Семашка з його диявольськими копитами проковтнула, виглядаю у вікно з-за залізних ґрат. Чому він ґрати намалював, хоч ніде ґрат біля мене нема, хоч я сиджу собі спокійно на плетеному дзиґлику та вискубую землю з-під нігтів? Я погрозила йому пальцем, що він бачить одне, а намалював інше. І він знову біля мене сідає, і знову питання ставить. Що з Польщею буде? Чи буде вільна? Чи повернемося ми, як каже Тов’янський, на ангелів обернуті? Ех, Польща, Польща, — кажу я йому, — на твоїх очах Польщу за байоко продадуть. Аж йому сльози в очах забриніли, прикипів він лише палкими губами до моєї, на жаль, брудної руки, бо знову мене відірвав від сапання капусти, і тихо заплакав. Ще десь двічі приходив тоді мучити мене. І він, і багато інших. Один для того, щоб я підписала йому якийсь папірчик, картинку, а він хворому другові надішле, а той нехай на більший клапоть паперу наклеїть, у раму оправить і над ліжком повісить, і я здивувався б, якби хвороба не зникла. Я склала лише руки і сказала: Я за це молитимусь.