Отже, у цей страшний час, коли всі василіяни та василіянки навколо мерли, падали, як покоси, стяті московською косою, серед нас залишилося тільки чотири сестри, які мали в собі достатньо сили, аби допомагати іншим: сестра Евзебія Вавжецька, Клотильда Конарська та Ірена Помарнацька. Ми почали раду радити, що робити, що пробувати, і вирішили, що ми вчотирьох, найздоровіші, підемо в посольство до світу. Запалились у нас вогні, як у древніх польках, ми стали жадібні до руху, сповнені нетерпіння, кожної миті відпочинку крутили мотузки із сорочок і безперестанку говорили: що, де, коли? Звідки сили взяти після цього? Авжеж, тримали нас у голоді, але бувало, що й цілий горщик гороху нам кинуть; зокрема, одна монашка там була, що добре серце мала, крадькома підкликала нас до себе і чи того гороху, чи колосків давала… донині ще, погляньте, цей хрестик на двох камінчиках, піднятих із берега Двіни, від неї я зберігаю, завжди на серці його ношу… вона, мабуть, знала, їй серце точно потай підказало, що набридло вже нам це життя в неволі, що ми ведемо таємні розмови про свободу. Але ж не видала вона нас — і нехай Бог її винагородить. І це, і кожен горщик гороху, який я ділила, а Вавжецька ставила казан і цей горох варила… ой, ні сито, ні солоно ми не їли. Але на цій сухій горохлянці ми дуже поправилися: бувало, що на коридорах мій крок був найголоснішим, а хода попів як шелест зміїний; ой, додала нам сил ця горохлянка без підливи, як ангельському воїнству. І це Господь нам відчинив двері тюрми, давши натхнення для втечі.
*
Тоді вже повертало на весну і все частіше ми чули, — то від наших катів, то від якоїсь монашки, — що прийшов уже до монастирської канцелярії царський наказ: З василіянками більше не церемонитись і невдовзі пішки заслати на Сибір. Колишній маршалок Мінської губернії Ванькович уже там опинився тільки тому, що публічно згадував про наше мучеництво; держатель мядельського ключа Заборовський помер у камері через те, що в листі запитав, чи нас насправді у воді топили. І ми б тепер, мабуть, усі сиділи на Сибіру, якби не те, що в календарі якраз випав день святого Даниїла, а отже, іменини протопопа Даніли Скрипіна. З цієї нагоди не тільки Василевський і Коморовський, а й увесь монастир був повністю п’яний: п’яні попи, п’яні дяки, п’яні охоронці, п’яні монашки; і все це три дні — з криками, бійками на кулаках, блюванням по кутках — пилося до непритомності, безперестанку, так що на третій день пиятики ніхто навіть їсти не готував, бо й ніхто не мав стільки сил, щоб самому в кухні працювати або принаймні нас стусанами до каструль загнати. Якби ж то. Вони пили, а впившись, спали, як скошений вихором ліс, тільки чути було гикавку та хропіння. Отака нам чотирьом трапилася чудова нагода для втечі.