За ці три дні, побачивши, чим пахне, ми розкували, допомагаючи одна одній, наші пута, з кута, з-під полін, ми видобули велику сукувату колоду, яку вже давно там сховали завдяки підказці Святого Духа. І цю сукувату колоду, якою зуміла зіп’ятися навіть я, вельми ослаблена, — хоч, додам, з допомогою могутніх рук сестри Вавжецької, — вже після смеркання третього дня ми затягли аж до муру. Вже було, мабуть, після опівночі, коли нам вдалося підтягти її вгору, прикласти до цегли, вперти в землю і далі, в ім’я Господнє, зіп’ятися нею. Я зайшла першою й лише тоді побачила, з якої висоти дивлюся на монастир з одного боку і на ліс — із другого. Приблизно з висоти четвертого поверху. Стрибати? Я стояла на мурі, нерішуча. Врешті-решт, я перехрестилася, опустилася на коліна й запитала Господа Бога: Господи Боже, яка твоя воля? Стрибати, Господи Боже? Чи не стрибати? Ще раз перехрестившись, я кинулася на землю, де впала боком у високий сніжний замет, насипаний під в’язничним муром вітрами, які в попередній тиждень віяли надзвичайно сильно. За мною по черзі падали Клотильда Конарська й Евзебія Вавжецька, друга — з найгучнішим гуркотом, але й вона встала ціла й неушкоджена. А після неї — тиша. Нічого. Можна було би сказати, що почуєш, як сніжинка на рясу падає. Але за якийсь час чуємо: Слава Ісусу Христу! — слова, які сестра Ірена промовила вже в польоті. Коли, вставши, вона трохи обтріпалась, раптом обернулася, лопочучи полами московського плаща, бо з’ясувалося, що, сп’явшись на мури, вона побачила згори п’яного москаля, що лежав неподалік од дровітні; а тому обережно спустилася, здерла з нього плащ, аби мати чим затулитися від холоду в нашій мандрівці.
Ми обтріпалися тоді всі добряче, як ті пташки перелякані, та й рушили через глибокі сніги на руїни старої каплички: статую звідти винесли і хтозна, чи не порубали й не спалили в якійсь схизматицькій печі, цеглу розтягли, тільки старий кований хрест зі снігу стирчав. Усі четверо ми впали на коліна, відчитали відповідні молитви, по черзі віддали себе під опіку Найсвятішої Діви, ангелам-охоронцям нашим, нашим святим покровителькам і самій Трійці Найсвятішій, і я глибоко вірю, що завдяки саме цьому заступництву після таких довгих поневірянь через пущі, бездоріжжя, через Познань, Париж, Ліон я дісталася аж до Риму, та ще й якраз на Троїцьку гору… А потім, заплакавши разом, ми рушили в дорогу до кордону, до прусського кордону, кожна окремо; якщо за нами рушить погоня, якщо лихі люди донесуть жандармові, якщо хворобою нас скосить у якійсь малій хатинці або навіть посеред лісу, якщо нами поласує зграя вовків, то щоби принаймні одна з нас дійшла до Петрового трону та біля ніг Святого Отця поклала зойк, довгий, хрипкий, протяжний зойк нашого народу, мученого за віру, зойк правовірних священиків, мучених у в’язницях, скутих сибірською кригою, криваво замордованих, зойк храмів, чиї мури зруйновано або — що гірше — спаплюжено, запровадивши в них огидну схизму.
Я не знала навіть, чи попи вже женуться з єгерями за нами слідом, чи це тільки вітер мене переслідує, але я бігла вперед і лише через дві версти зупинилася, ледве переводячи подих. Оце гризота: куди тепер іти? Три дні в лісах, заблудла, я їла тільки іній, сніг злизувала, до кісток замерзла. На замет сіла, оком навколо по лісі скинула: Деревина, деревина, всюди деревина — і жодної дровинки для вогню! Замерзлою я засинала, замерзлою прокидалася, щаслива, що добрий Господь Бог ще один день життя мені дарував, і здивована радісною піснею птахів на світанку. Вони так у лісі радісно день вітають, а я, хоч, може, і дурна жінка, та за пташок набагато розумніша, але така печальна. Мороз був такий, що аж кров од зіниць відступила. Я була б, як друга Лотова дружина, у цій трясовині зосталась, вона навічно на камінь, а я б до весни на бурульку перетворилася, а потім прийшла б тільки відлига і з вашої бідної василіянки залишилася б лише купа розмороженої падлини. Але дивлюся — просіка, там пастухи з незігнаними з пасовищ овечками; людського ока я уникала, хотіла зігріти тіло біля цих овець; лиш раз я тихенько закричала: Базь-базь, а вони вже біжать наввипередки, вже кладуть мені свої теплі кожухи на ноги, як холодне залізо, а відтак мене ці біленькі безневинні духи загріли від пальця лівої ноги до самої маківки голови й оздоровили мене, оздоровили, як найкращі медики.
Мороз — це одне, а голод — друге: вже чимало днів я не мала в роті ні крихти хліба. Більше не могла чекати милості, стукаю в хату, в хаті сидить стара. Прийняла в ім’я Господнє, поцілувала, як матір, у руку. На сиві шати глипає оком: Ви, мабуть, матінко, йдете до міста, на відпуст? Я очі догори, просто в стелю, бо ж над тією стелею Господь Бог на небесах сидить. Я не зуміла. Ні, я не зуміла старій збрехати, я побачила в ту мить усе своє життя, з дитячих років, коли мене моя матінка, Анна з Ягайлів, зразково навчала, що брехня бруднить сумління, як чорнило. Що тут скажеш? — таке питання в молитві пурхає через дах, через крони дерев і далі, у хмари. Я не сміла брехати, але одразу ж пригадала, що до Риму йду. Так, до міста, на відпуст, — відповідаю, а гріх мені із сумління падає стопудовим залізом. Це не близько, — зітхнула вона, а при цьому й назву міста проказала. Це був дар Божий!