Розділ XVIII
По трьох сестричках, які начебто з Відня вирушили, врешті-решт, не зосталось і сліду; я думала про них іноді у своїй вечірній або ранковій молитві: О, нещасні ви мої, що ж ви пережили, як жахливо вас побили лихі люди, що ви краєчок моєї оповісті схопили… Але потім я про них, як це буває, забула — пройшли вони і зникли в імлі. Кайсевич мені ще раз лише сказав: Я був у Неаполі… ах, купатися не купався, бо по дорозі туди застудився й не одужав, аж тут… — на цьому місці для підтвердження він носа в хустку висякав, — але там познайомився з однією святобливою жінкою, яка перебуває в молитовному зв’язку зі Святим Отцем і його ближніми… Взимку вона молилася після причастя за царя Ніколая, грішника, і почула чудесний голос: «Це бестія! Це бестія!». Вона просила мене переказати вам, матінко, що сестрички з Мінська, які з неволі втекли, живуть у безпеці за монастирською огорожею, але утримуються в таємниці з політичних причин… Більше я про них не чувала, зрештою, у мене важливіші речі відбувалися.
Папа вже віддавна хворів, і всі казали, що він не те що до зими, а й до кінця червня не доживе. Отцю Кайсевичу снилося, що кардинал із Бельгії приїздить на конклав, доктори від Святого Отця не відходили, щоб не було небезпеки, що він помре без останнього причастя, але й так уже останнє миропомазання непритомному давали. Тож і я то одному, то другому натякала, що смерть у папські двері стукає. Якраз того ранку Рилло нагодився, а я його за рукав хапаю й кажу: Мені оце снилося, що знову треба йти на аудієнцію, але я дивуюся, що мушу лізти вузькими, брудними сходами, і сам Святий Отець мені двері відчиняє… ніяких позолочених зал, лише мала хатинка, у ній він, дуже ослаблений, у чорній сутані, і каже: «Я вже не маю часу, мушу йти…» Він пропустив це повз вуха, як усі, але, коли Папа помер, одразу про це собі пригадав і всім про це як про чудо розповідав. Кожен цьому дивувався, навіть ті, кому я розповідала схожі речі тижнем раніше, про що вони зовсім забули. Ах, як вони обожнюють знаки та чудеса! Йдуть кардинали на конклав, дивляться, голубка сидить — і всі збуджені, плітка по всьому Риму розлетілася, мовляв, голубка сиділа, хоч голубів тут, як вошей у Мяделі.
З Риллом узагалі найлегше чудеса робилися — я любила його, хоч знала недовго, бо йому невдовзі прийшов кінець: він поїхав до Африки на місію, і тільки мені після нього хрестика прислали, бо так він на смертному ложі розпорядився… Я тримала в руці той хрестик, задивившись у темне дерево, і пригадала, як прийшов до мене колись Рилло засоромлений: Ах, як мені прикро, матінко, що я забув тебе познайомити з тим високим англійцем! І каже, що племінник кардинала, англійський лорд, якого до мене колись приводили, дуже захворів, а тому просить мене про молитву. Рилло пообіцяв переказати просьбу, але пішов сповідатись і забув. Не біда, — кажу я, — не біда, бо мені вночі привиділося, що він показує на голову й там його болить, але йому вже мусить бути краще. Він служитиме Господу Богові, — додала, бо це ж не означає, що він священиком стане, а навіть якщо і стане, то роки його чекають довгі й завжди можна сподіватися, що лише під кінець життя він священицьку сутану одягне. Коли панотчик поїхав до Франції проповідувати там по монастирях і костелах про моє мучеництво, а потім довго листів не було, бо дипломатичний пакет украли під Чівітавекк’я, а з ним і всю пошту, мене такий сум огорнув, що я і Риллі, і Кайсевичу, і кожному, кому слухати хотілося, розповідала, що Єловицького москалі в море кинули. Після його від’їзду я три ночі перед Mater Admirabilis читала літанію, — кажу, — і тоді образ освітлювався, і я чула, як панотчик відповідає… а потім перестало. Він трохи дивувався, коли листи нарешті прийшли, а я пояснила їм: Видно, моя Предивна Матір його оберігала й москалі в море його не кинули, але кинути хотіли.
Іншим разом прийшов секретар узутих кармелітів із просьбою про молитву. Навідався до них новий Папа[93] об одинадцятій ночі, настоятеля не застав, висварив, поставив на карб; один будинок, мовляв, забирає для бідних. Я похитала головою, похитала, після чого кажу: За це я молитися не буду. І кожен, хто про це дізнавався, казав, що через мене промовляє Святий Дух. Коли ж мені сильніше ноги докучали, — тут дейкали, що в мене водянка і я від цієї водянки, мабуть, помру, — я робила таку міну, що вони вмить розуміли: мене карає диявол за успішність моїх молитов. Колись москаль мене катував, а тепер ночами сам сатана товче. І в цьому вони теж чудо бачать.