Одначе чудеса — це дурничка. Мене перст Господній ніжно торкнувся.
Був якраз день святого Яна Кантія, коли я зірвалася з ліжка на світанку, бо мене щось шарпнуло, щось мені казало: Вставай, Юлько, вставай! Вставай, Ірено, і ти, Макрино, вставай! Від ніг до голови я відчула тривогу, але не неприємну, а сповнену насолоди. У мене свербіла права рука — якийсь гість прийде. Раптом чую голоси на подвір’ї Троїцької гори, у вікно визираю, а там два великі віяла зі страусиними перами, нижче червінь і золото, покрикування, балачки — папський паланкін. В одну мить я перехрестилася, спустилась, у коридорі чатую, а вже наближається Святий Отець, власноруч милостиню бідним роздає, що треба було, благословить, хазяйським оком обводить, молитви читає, стопу дає для поцілунку, одне слово, він робить усе, що Папа під час візиту в римському монастирі робить. Ледве мене помітив, уже щось черницям говорить — це вже і я збагнула: мовляв, ось мучениця. То я гуп йому до ніг, незграбно, як мішок борошна, а він на це подав мені стопу для поцілунку і сказав (панотчик Єловицький усе мені впівголоса перекладав): Так багато в ній життя! Підніміть її, підніміть. Мене підносять сестрички, я тільки двічі зітхнула й повела його до моєї келії. Він поглядом її обвів, благословив, подякував Господу Богу, що прислав мене до Риму як доказ перемоги слабких і малих над сильними світу цього. Молися за вашу бідну Польщу, — промовив він, — я теж молюся, можливо, Господь прибере від неї залізну руку, яка її пригнічує. Але спочатку припиніть самі грішити, зокрема розлучатися[94]. Не знаючи, що сказати, я вхопилася за святого Яна Кантія[95], який Христового Намісника до старої грішниці привів; панотчика Єловицького я представила як свого сповідника та супутника — він також отримав право поцілувати Папу в стопу, через що надзвичайно радів і ще неодноразово згадував, що Святий Отець давав нам цілувати стопу з особливою ніжністю, після чого ми якийсь час поговорили про мої рани та хвороби, але я бачила, що вони обоє вислизають від мене, а тому крикнула: Святий Отче, Святий Отче, ти так мало дав відпусту моїй Mater Admirabilis, тож дозволь я Тебе до неї проведу, я так її люблю, вона такі чудеса творить. Вони обоє перезирнулися, Папа засміявся до мене, як до нерозумної дитини. Якщо ти так її любиш, — каже він, — якщо вона чудеса творить, то веди. Він зі мною вже так довго балакав, що я відчула приплив сміливості й випросила особливу ласку: щоб за молитву перед моєю любою Дівою Марією він дозволив відпущення пекельних мук. Сто днів, — погодився він. Якщо в Mater Admirabilis сто, то дай мені ще, Святий Отче, сто днів відпусту для Господа Ісуса Христа, що на сходах, а Матір у Сина попросить усе що треба. Він засміявся й удруге кивнув головою.
Процесія вже готувалася до виходу, але Папі це було байдуже. Ходімо, — сказав він з усмішкою, — ходімо, матінко, до того твого образу. Я бачила за його плечем пару розлючених очей: то були очі матері-настоятельки, яка вважала це мальовидло потворним і вже давно заборонила сестричкам його хоч якось згадувати, вже не кажучи про його відкриття; але, коли Папа наказав провести себе туди, коли перед запоною зупинився, коли запитав, чи саме за цією запоною моя Mater Admirabilis ховається, коли ступив крок черевичком із червоного сап’яну, вона стриматися не могла. Невдале мальовидло, яким шкода разити очі Вашій Святості, — буркнула вона; але це лише посилило його зацікавлення, тому вона наказала відхилити запону, а Папа тоді привітався з Марією Salve Regina і впав навколішки! Він помолився за всіх, призначив відпусти, в одну мить зі сховку видобув лампаду для вічного просвітлення світу. Воістину, ти, матінко Макрино, мала рацію, ось Mater Admirabilis, — усміхнувся він до матері-настоятельки, а вона зібрала в собі всю силу, яка ще жевріла в її худих і ослаблих членах, і відповіла, що кольори, вочевидь, пом’якшилися з плином часу, вигладилися форми і справді тепер це мальовидло гарне та спонукає до релігійних роздумів. А коли вона це промовляла, то кожен клаптик її тіла напружувався і рвався з-під шкіри, кожен м’яз судомно стискався; і хоч слова, виштовхані силою волі, таки пролізли їй крізь горло, присягаюся головою, що після відходу Папи вона з найбільшою охотою заковтнула їх назад і вже ніколи не випустила б з огорожі своїх зубів. Проходячи коридором, а проходити мала щодня щонайменше двічі, вона відводила погляд і насправді ніколи Марії не бачила, ніколи не сиділа біля неї в тиші та спокої, ніколи не вслухалася в її слова і таким чином сама позбавила себе найбільшого скарбу, який міг її в цьому монастирі спіткати.
94
Найбільшою проблемою І пол. XIX ст. для католицької церкви було порушення таїнства шлюбу. Польща в той час була розділена між трьома імперіями, у кожній з яких були свої закони, що допускали розлучення. Католицька церква з цим активно боролася.
95
Ян Канті (Ян із Кенти) — пресвітер, польський святий Римсько-католицької церкви, бакалавр теології.