Приходить до мене одного разу Єловицький просто зі званого обіду, весь зарум’янений, і каже, що в мене важливі гості, — і я бачу, що він немовби кланяється, а немовби запитує, чи пускати, але вже його рука свербить, щоби покласти її на клямку, натиснути, впустити; та вже, думаю, нехай впускає, тож я киваю, він натискає, вони заходять один за одним — два єпископи й панотець. Усі місіонери в далеких землях, назви яких вони мені сказали, але я забула. Знаю лише, що один аж до негрів їздив. Помпеє та Лук’є, чи Лукле, — якось так звали цих єпископів, а панотця — Блянкпе. Вони заходилися говорити наввипередки, а Єловицький перекладає. Тобто наввипередки говорять єпископи, а панотець якийсь тихий, тільки кривиться, оченята то підніме, то опустить. І глипає. А то була історія про цього Блянкпе! Він ані пари з уст. Бо історія була про те, як він утратив голос.
Той Блянкпе був духачем, тобто зі згромадження Святого Духа під опікою Непорочного Серця Марії, довга назва, а ще довша, якщо забув язика в роті. Він їздив до негрів на заморські острови нести їм Євангеліє, начебто завжди на голос слабував, але через три місяці його мова зовсім занепала, так що ні бе ні ме, ні французькою, ні латиною, ні по-нашому, ні по-негритянському. Коли в черниці голос відніме, то ніхто й не помітить, а якщо панотцеві, то він ні проповіді не прочитає, ні богослужіння не відправить, ні гріхів не відпустить… Хіба що постукає у стінку сповідальні. Пішов він до лікарів, до одного, до другого, вісім місяців постійного лікування — і ні найменшого полегшення. Врешті-решті, вирішили його назад до Франції відіслати, бо він на морі трохи в меншій спеці побуде, і хтозна, чи завдяки цьому голос йому не повернеться. Він сів на корабель, протеліпався три місяці з гаком, мабуть, усі нутрощі в океані по дорозі залишив, але доплив до рідного краю, а звідти, за порадою чергових коновалів, поїхав до Риму, якраз у сезон найсильнішої спеки. У Римі він одразу ж пішов до лікаря, а той йому: Отакої, братику! Якщо спека на островах тобі на користь не йде й у Римі задуха більше докучає, ніж допомагає, поїдь-но до Франції, на джерела, на піренейські води. На водах йому зовсім не покращало, тож йому й кажуть: Їдь до Риму, піренейська зима сувора та люта й нема чого тобі тут робити. То він і погнав берлином назад до Риму. Його потрясло по дорогах, він сам неодноразово ухекався і змучився неймовірно, але як не говорив, так і не говорить. Тут він раптом пожвавився, поглянув на мене й каже: Гииии. Більше нічого, тільки гииии — на доказ, що він як риба німий. Гаразд, — кажу я, — гаразд. Сподіваюся, що моя добра Найсвятіша Діва його оздоровить. Але Єловицький уже запитує, що робити, як діяти, як йому голос повернути. Якби я це знала, то замість сидіти в сутані в монастирській келії продавала би на ярмарках мікстуру від хрипоти. Дивлюся я на цього Блянкпе, а він щось там, хирляк, хрипить, Єловицький своє велике кошлате вухо до нього прихиляє і, врешті, перекладає слова, які той йому шепоче: Він покине всі докторські ліки та цілком присвятить себе молитвам і порадам матінки. Я сплела руки, ось тобі, бабо, і клопіт. Спочатку нехай він відправить дванадцять богослужінь: п’ять — у Сан-Сальвадоре-ін-Кампо на честь Найсвятішої Крові Христової і для вшанування пам’яті благословенного Дельбуфало, а сім інших — у костелі Святої Трійці на честь семи терпінь Діви Марії. І коли він це зробить, але з горлом не буде ні найменшого покращення, то нехай прийде до мене, ми помолимося разом біля моєї Mater Admirabilis, подивимось у її личенько, на її рученьки заламані, крихкі поспоглядаємо, на пряжу та лілію, і якщо вона нам нічим не допоможе, хто ж нам тоді щось допомогти може?
Я мала в серці надію, що достатньо йому занять визначила на багато днів. Поки він знову з’явиться в мене, я думала, що або Господь його забере до себе, бо хвороба серйозніша, або, навпаки, він вичухається, бо хвороба зовсім незначна, без жодної причини пройде, так, як без жодної причини з’явилась. Якби ж то. Богослужіння він відправляв, пошіптуючи шу-шу, і почав мене непокоїти. Він як хрипів раніше, так і далі хрипів. Минуло дев’ять днів, десять — і нічого. Я дряпалася зі своєї келії, сходила до каплиці, падала навколішки біля нього й ми молилися разом — п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину; але я відчувала: що більше днів спливає, то менше він має в мені віри й то більше в глибині серця на мене сердиться. Врешті-решт — а було це сьомого листопада — він хрипить мені щось, а Єловицький перекладає: Що тепер? Що тепер? Я ламаю голову. Підняла очі на поставник із дванадцяти свічок, немовби по пораду до неба, яке було далеко, одразу ж наді мною, над склепінням каплиці й над її скісним дахом, і так, піднімаючи очі, я побачила ікону зі Святим Сімейством, тож я тому Блянкпе й кажу: Пробуди в собі повну віру й довіру та промов уголос «Ісус, Марія, Йосип». Він захрипів, як раніше, але йому здалося, що тепер його чути значно краще. Я поплескала його по плечу і сказала Єловицькому: Він вичухається, певна річ, — і звеліла, щоб він уже йшов, бо страшенно мене мучив і нервував. Нехай він щогодини повторює «Ісус, Марія, Йосип» і прочитає тричі «Богородице Діво». Я позбулася його тільки на один день — повертаюся наступного дня з ранкових молитов, а він уже біля мальовидла Mater Admirabilis чигає, вже Єловицького привів собі як перекладача, весь радісний, як пес на бойні, ледве на лавиці витримує. Ану, скажи: Ісус, Ісус, — кажу я йому через Єловицького. А він каже — тихо, але краще, ніж раніше: Жезу, Жезу. І дуже добре. Ми прочитали спільно кілька молитов і під супровід його поклонів, які він бив мені, як турецький паша султанові, я врешті-решт повернулася до келії, позбувшись цього нестерпного чоловіка.