– А! То так, просто приятельки, а в тебе будуть нові.
– Я буду приїжджати, – сказала Олеся й усміхнулася кутиком губ.
– І то так, – зітхнула Ніна, – але все одно якось це неправильно. Я тепер думаю: нехай у мене батьки пиячать, аби лише були живі… Щоб не втрапити в інтернат.
– Така моя доля, – по-дорослому промовила Олеся. А в день Олесиного від’їзду зранку вперіщив дощ. Він лив як з відра, ніби намагаючись зупинити батьків, і дівчинка в душі сподівалася, що вони останньої миті передумають і залишать її вдома. Родина мовчки поснідала, і лише Костя не приховував своєї радості. Він навіть устиг непомітно показати язика Олесі та смикнути за косу.
– Збираємось, – дала команду мачуха, – дощ уже надтих.
– Я вже готова, – відказала їй Олеся.
До зупинки було рукою подати, тож мачуха, батько й донька вже за десять хвилин сиділи в маршрутці, яка везла дівчинку в не відоме їй нове життя.
– Ось побачиш, Олесю, як наша Станиця Луганська знаходиться близько від Луганська, – говорив їй бадьорим голосом батько, намагаючись утішити дочку. – Це зовсім поруч!
Олеся не чула його. Навіщо слова втіхи, якщо вони зараз нічого не варті? Дівчинка задумливо дивилась у вікно. Десь там, зовсім недалеко, кладовище й могила її мами. Водяні потічки рухалися по віконному склу, змінюючи напрямки. Вони то ширшали, то ставали вужчими й стікали донизу. Дощ не вщухав, і все навколо було, як у густому тумані: скільки не вдивляйся в далечінь – нічого не розгледиш. Олесі не видно було навіть дерев на кладовищі та заростів кущів, які оточували його з усіх боків і так лякали її. Але ще більше Олесю страхала невідомість. Вона не знала, що її чекає на новому місці, але не сподівалася на щось хороше – недаремно ж дітей лякають відправкою в інтернат. Дощ монотонно шумів, і його звук зливався з шумом коліс, до них вплітав свій басовитий голос двигун маршрутки. У салоні панувала тиша. Похитування авто під шум дощу заколисувало людей, заспокоювало, і вони клювали носом. Лише Олесі було не до сну. Її уява малювала найжахливіші картини майбутнього життя, де зла вихователька, ще більша за Вусату Гору, за будь-яку провину зачинятиме її в темній комірчині, у якій живуть довгохвості зубасті щури. Дівчинці було по-справжньому страшно. Жах сковував тіло настільки, що здавалося, ніби вона сама вже перетворилась у кам’яну холодну статую, не здатну поворухнутися. Зараз уже навіть грізна Вусата Гора та задерикуватий бешкетник Костя здавалися не такими загрозливими порівняно з одним лише словом «інтернат».
– Ти, Лесю, не подумай, що ми тебе спекалися, – крізь її сумні думки прорвався голос батька. – Ми ж для тебе, для твого блага стараємося. Ти не можеш і не маєш права на нас ображатися. Ось побачиш – тобі там сподобається!
За ними сиділа Вусата Гора. Вона мовчала. Коли автобус колихався, потрапляючи у вибоїни на дорозі, Олесі здавалося, що його розхитує своєю вагою мачуха.
Розділ 12
В інтернаті Олесю провели в кімнату, де вона мала жити. Дівчатка її віку та трохи старші з неприхованою цікавістю дивилися на новеньку, розглядаючи її з ніг до голови.
– Я – Олеся, – відрекомендувалася дівчинка.
– Там вільне місце, – вказала їй жінка, яка привела сюди. – Зараз ти познайомишся зі своєю вихователькою.
Олеся сторожко пройшла в кінець кімнати, застелила постільною білизною своє ліжко. До неї підійшла жінка, висока й худа, з довгим гострим носом. «Нагадує якусь пташку, – подумала Олеся. – І зовсім не схожа на Вусату Гору».
Від серця трохи відлягло, і було вже не так страшно.
– Я – твоя вихователька, – сказала жінка, безцеремонно оглядаючи дівчинку. – Мене звуть Алла Альбертівна. Зрозуміла?
– Так! – кивнула головою дитина.
– Тобі, Олесю, доведеться вивчити правила нашого закладу й жити за ними.
Жінка говорила нудним голосом на одній ноті, ніби не промовляла, а проспівувала. Вона пояснювала, а Олеся лише мовчки кивала головою на знак згоди, намагаючись усе запам’ятати. Алла Альбертівна показала їй шафу з поличками, де треба складати одяг.
– Дякую, – видавила з себе Олеся.
– А це що в руках? – поцікавилася вихователька.
– Тека… Моя, – тихим тремтячим голосом відповіла Олеся.
Алла Альбертівна різким рухом вирвала з рук дівчинки теку. Вона зробила це так швидко, що Олеся не встигла й рота розкрити.
– Книги, зошити, теки потрібно зберігати тут! – сказала вихователька, ставлячи папку на полицю. – І що ти там назбирала? Така важка!
Олеся з острахом дивилася, як її найцінніша в житті річ стала на полиці із зошитами та підручниками. Заперечувати виховательці Олеся побоялась і зараз хаотично намагалася знайти вихід. Мамині листи повинні бути в неї! Але як це зробити? Де знайти схованку?