— Так, усе це правда,— погодився Мауглі засмучено.— Я поганий ваш вихованець, і в животі мені незатишно.
— Уф! А що говорить Закон Джунглів, Балу?
Балу зовсім не хотілося нових неприємностей для Мауглі, але з Законом не жартують, отож він пробурчав:
— Каяття не рятує від кари. Але ж не забувай, Багіро, що він іще малий!
— Не забуду! Він накоїв лиха, і його треба відлупцювати. Що скажеш, Мауглі?
— Нічого! Я винен. А ви обоє поранені. Кара буде справедливою.
Багіра дала йому кілька стусанів (на її думку, зовсім легеньких), але для малого це був добрий прочухан.
— А тепер, хлопче, стрибай мені на спину і гайда додому! — сказала Багіра, коли все було скінчено.
Мауглі охоче скочив на спину Багірі. Гарні звичаї Джунглів: покарали — і одразу ж забули про твій поганий вчинок. Він навіть не прокинувся, коли його принесли до рідної печери і поклали під бік Матері Вовчиці.
«ТИГР! ТИГР!»
Після бійки на Скелі Ради Мауглі зник із вовчого лігва — він подався вниз, до зораних полів, де жили селяни. Але не лишився там — Джунглі були надто близько, а він мав принаймні одного лютого ворога. Отож він побіг далі, тримаючись видолинка, аж поки не опинився у зовсім незнайомому місці. Тут починалася широка скеляста рівнина, порізана ярками. Неподалік розташувалося сільце, а з другого боку густі хащі підковою огинали вигін і зразу обривалися, наче зрізані серпом. На рівнині паслися корови і буйволи. Хлопчаки, які стерегли отару, помітивши Мауглі, розбіглися з криком, а бездомні жовті пси, що їх до біса було у селах, заґвалтували. Мауглі подався до околиці, бо був голодний, і побачив великий пліт із тернових гілок, що ним на ніч селяни затуляються від Джунглів.
— Гм! — сказав Мауглі (він не вперше бачив такі загороди під час своїх нічних мандрів).— Значить, люди і тут бояться гостей із Джунглів!
Він сів біля воріт, і як тільки за ворота вийшов чоловік, звівся на ноги і показав пальцем у рот, мовляв, хоче їсти. Чоловік зиркнув на нього і побіг сільською вулицею — до жерця. Жрець — високий і товстий, у білім одязі, із червоною і жовтою позначкою на лобі, наблизився до воріт. За ним чимчикувало щось із сотню мешканців села. Вони галасували, теревенили, показували на Мауглі пальцями.
«Які дивні ці люди! — подумав Мауглі.— Тільки сірі мавпи могли б так поводитися!» Відкинувши назад своє довге волосся, він пильно вдивлявся в натовп.
— Чого тут лякатися? — сказав жрець.— Ось, погляньте, які рубці в нього на руках і на ногах. Це сліди вовчих зубів. Він їхній годованець і прибіг до нас із Джунглів.
Справді, граючись із Мауглі, вовчата нерідко кусали його досить відчутно, отож рубці красномовно свідчили про ці ігри.
— Ой, йой! — водночас зайойкали двоє-троє жінок.— Увесь покусаний, бідолаха. А він вродливий! Очі — мов жарини. їй-богу, поглянь, Мессуа, він дуже схожий на твого сина, що його вкрав тигр.
— Ану, дайте мені подивитися,— схвильовано мовила жінка з важкими мідними браслетами на зап'ястках рук і на щиколотках ніг.— Справді, дуже схожий очима. Але худий надто... А очі... ну точнісінько, як у моєї дитини.
Жрець, добре знаючи, що чоловік цієї жінки — один із сільських багатіїв,— звів очі до неба і урочисто виголосив:
— Що Джунглі взяли, те й повернули. Візьми хлопчика до себе, сестро, і не забудь пошанувати жерця, для якого нема таємниць у майбутньому людини.
«Клянусь буйволом, моїм викупом,— усміхнувся Мауглі,— все це дуже схоже на те, як мене оглядала Зграя...»
Юрба розступилася, і жінка зробила Мауглі знак, щоб він ішов за нею. У хаті стояло червоне лаковане ліжко, а ще там було багато чого: великий глек для зерна, весь химерно розмальований, кілька мідних казанів для їстива, божок у маленькій ніші. А на стіні — справжнє дзеркало, куплене господарями на сільському ярмарку.
Жінка дала Мауглі молока й хліба і мовчки споглядала, як він жадібно їсть. А коли він наївся, вона поклала руку йому на голову і ласкаво мовила:
— Натху! О Натху!
Мауглі нічим не виказав, що це ім'я йому знайоме.
— Хіба ти забув той день, коли я подарувала тобі новенькі черевики? — Вона торкнулася його підошви, твердої, як ріг буйвола.— Ні,— мовила вона сумно,— ці ноги ніколи не знали черевиків. Але, Господи, як же ти схожий на мого Натху! Значить, будеш моїм сином. Гаразд?
Мауглі було незатишно в хаті — досі йому не доводилося жити під покрівлею. Та нічого, сказав він сам собі, благенька покрівля — не перешкода. Захоче — вибереться на волю, та й вікно не зачиняється.