— Хтось крадеться сюди,— ворухнула вухом Мати Вовчиця.— Приготуйся.
Кущі зашелестіли, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий стрибнути на здобич. Але — дивовижа! — зусиллям волі зупинив себе.
— Людина! — вишкірив зуби вовк.— Людське Дитинча! Поглянь!
Просто перед ним, тримаючись за гілку, стояв голісінький смаглявий малюк, що ледве зіп'явся на ніжки,— м'якенька, пухкенька жива істота. Де воно взялося тут серед ночі? Дитина подивилася в очі Батькові Вовку і... засміялася!
— Це Людське Дитинча? — спитала Мати Вовчиця.— Я їх ніколи не бачила. Ану, неси його сюди.
Вовкові звично було носити своїх вовченят, він міг узяти в зуби яйце, не роздавивши його. Своїми гострими зубами він ухопив дитину і обережно поклав між вовченятами. На шкірі хлопчика не лишилося навіть подряпини.
— Який маленький! Зовсім голий... А сміливе яке! — ласкаво промовила Мати Вовчиця. (Дитина завовтузилася, притискаючись до теплого боку вовчиці.) — Ой! Він смокче разом з усіма! Ну, дивина!
— Я чув, що таке траплялося й раніше, тільки не в нашій Зграї,— сказав Батько Вовк.— Він зовсім безволосий, і я міг би убити його однією лапою. Поглянь, він дивиться і не боїться!
Місячне світло у розколині печери затулила велика квадратна голова. Очі Батька Вовка гнівно зблиснули.
— Шер-Хан робить нам велику честь! Що треба Шер-Хану?
— Мою здобич! Людський малюк увійшов сюди. Його батьки втекли. Віддайте його мені!
Шер-Ханові дошкуляли опечені лапи, і він був дуже сердитий. Але вовк добре знав, що вхід у печеру завузький для тигра. Той і справді стояв, не в змозі поворухнути ні плечем, ні лапою, хоч як йому кортіло зчинити бійку.
— Вовки — вільний народ,— випростався Батько Вовк,— Вони слухаються тільки Ватажка Зграї, а не якогось там смугастого людоїда. Людське Дитинча — наше. Захочемо, то вб'ємо його й самі.
— «Захочемо, захочемо»! Яке мені діло? Клянусь буйволом, котрого я убив, я не стоятиму тут, уткнувшись носом у ваше собаче лігво! Мені це належить по праву! Це вам кажу я, Шер-Хан!
Печеру наповнило могутнє ревіння тигра. Мати Вовчиця струснула з себе вовченят, стрибнула вперед, гнівно зблиснувши зеленими очима.
— А я, Ракша (Демон), тобі кажу: людський малюк — мій і залишиться зі мною! Його ніхто не вб'є. Він житиме і полюватиме разом зі Зграєю! Тож бережися, жабоїде, прийде і твій час! Він ще тобі пригадає! А тепер тікай геть, а то зашкутильгаєш на всі чотири лапи. Чуєш, смалене опудало!
У Батька Вовка подих перехопило від подиву. Він уже майже забув, як колись у відкритому бою відвоював Матір Вовчицю в п'ятьох вовків. Вона бігала разом зі Зграєю, і недаремно її називали Демоницею. Шер-Хан не злякався Батька Вовка, але з Матір'ю Вовчицею він не хотів мати справу, бо добре знав: перевага на її боці і вона битиметься не на життя, а на смерть. Отож він позадкував.
— Зі своєї буди собака ладен усіх обгавкати! Ми ще побачимо, що скаже Зграя про цього приблудька! Ця здобич моя, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, довгохвості злодюги!
Мати Вовчиця, важко дихаючи, лягла на землю коло своїх вовченят. Батько Вовк мовив суворо:
— Таки справді дитину треба показати Зграї. Чи ти хочеш лишити його собі, Мати?
— Лишити собі? — важко дихаючи, перепитала Вовчиця.— Він прийшов до нас голісінький, сам-один, уночі, і не злякався! Цей кульгавий живодер убив би його й утік на Вайнгангу, а люди з помсти розорили б наше лігво. Залишити його? Так, я залишу його собі. Тихенько, жабеня! О Мауглі,— саме Жабенятком Мауглі я буду називати тебе,— настане пора, коли ти зможеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.
— Але що скаже Зграя? — спитав Батько Вовк.
Закон Джунглів говорив чітко: кожен вовк, що завів сім'ю, може залишити свою Зграю. Але щойно його вовчата підростуть і зіпнуться на ноги, він має показати їх на Раді Зграї. Вона збирається звичайно під повний місяць. Після цього вовченята можуть бігати скрізь, де тільки їм заманеться, поки не вб'ють свого першого оленя. І не помилують того, хто замірився на вовченя. За це — смерть. Отож Батько
Вовк в одну із ночей, коли збиралася Зграя, повів своїх вовченят, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була верхівка пагорба з великими валунами, де могла сховатися й сотня вовків. На валуні, простягтись на повен зріст, лежав Акела, великий сірий вовк-самітник.
Зграя вибрала його ватажком за силу й кмітливість. Вовк-самітник замолоду двічі потрапляв у пастку, люди його побили й залишили здихати, але він вижив. На Скелі Ради майже ніхто не розмовляв. Вовченята гралися посеред майданчика, довкола сиділи їхні батьки. Подеколи якась вовчиця мовчки хапала своє дитинча за загривок і підштовхувала наперед, на розглядини. Акела підвівся на ноги і гукнув зі своєї скелі: