Олені, вепри і буйволи хрипко підхопили його заклик, а яструб Чіль кружляв над землею, свистом і криками розносячи на всі усюди звістку про Перемир'я.
Закон Джунглів проголошує: віднині після Перемир'я за вбивство біля водопою одна кара — смерть, бо питво необхідніше, аніж їжа. Кожна звірина без їжі сяк-так переб'ється, але вода— це вода і коли лишалося тільки одне джерело, всіляке полювання побіля нього заборонялося.
Звичайної пори, коли води було багато, звірі, які ходять на водопій, ризикують життям. Небезпека погострює відчуття, додає добуденного існування щось особливе. Спуститися до річки так, щоб не ворухнувся жоден камінець, брести по коліно в бурунах шаленого потоку, пити покрадьки, напруживши всі м'язи для відчайдушного стрибка, а потім повалятися в піску і повернутися із мокрою мордою і повним черевом до зграї — надзвичайно приємно оленятам з куцими ріжками саме через те, що будь-якої миті вони можуть опинитися в зубах Багіри або Шер-Хана.
Але тепер ця гра життям закінчувалася, і мешканці Джунглів, голодні і виснажені, товпилися на березі всі гуртом: тигри, ведмеді, буйволи, кабани... Вони жадібно хлебтали перебовтану брудну воду і довго стояли, не в змозі зсунутися з місця.
Олені й кабани даремно шукали цілий день щось поживніше за якусь зів'ялу стеблину, буйволи вже не могли знайти прохолоди в мульких заводях, а на полях усе геть висохло. Змії втекли з Джунглів ближче до річки в надії спіймати дивом вцілілу жабку. А коли дикий вепр зачіпав їх своїм рилом у пошуках їстівного, вони, схожі на скручене мотуззя, навіть не кусалися. Річкових черепах давно переловила хитра Багіра, риби глибоко зарилися в твань. І тільки Скеля Миру тяглася, мов довга змія, вздовж обмілини, і мляві хвилі шипіли, торкаючись її розпечених боків.
Саме сюди й приходив Мауглі щовечора в пошуках прохолоди і товариства. Найголодніший із його ворогів навряд чи спокусився б напасти на малого — таким він здавався нещасним: волосся вигоріло на сонці і збилося в жорстку кучму, ребра проступали, ніби пруття в кошику, висхлі ноги й руки були схожі на корчувате коріння. Повзаючи у пошуках їжі, він, до того ж, натер грубі мозолі на колінах і ліктях.
Але — о диво! — очі з-під сплутаного чуба зоріли спокійно і ясно, адже Багіра, його друг і порадник, була поряд.
— Часи нині важкуваті,— розсудливо мовила чорна пантера,— але все це мине, якщо протримаємося до кінця. А як там у тебе в животі, дитино?
— Там дещо є, але що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі зовсім забули про нас?
— Ні. Ми ще побачимо квітуче дерево махуа і оленят, крутобоких від молодої травиці. Ходімо на Скелю, послухаємо новини. Сідай-но мені на спину, хлопче.
— Тепер не час кататися. Я ще можу триматися на ногах, хоча ми з тобою мало схожі на вгодованих бичків.
Багіра скоса поглянула на свій вгіалий бік і буркнула:
— Учора вночі я зарізала вола в ярмі. Якби він був вільний, я б не посміла напасти на нього. Bay!
Мауглі засміявся.
— сміливі мисливці ми з тобою! Я ось наловив личинок.
І вони з Багірою спустилися сухими і ламкими чагарями ближче до річки, на обмілину.
— Ця вода довго не втримається,— підійшов до них Балу,— погляньте на той берег!
Дальній берег геть витоптали олені й кабани, що сновигали по запилюченій жорстві. На всіх стежках було повно звірів, котрі поспішали до води. Чутно було, як лані та оленята фиркають і кашляють, задихаючись від дрібної куряви, що хмарою нависала над урочищем.
У верхів'ї, коло тихої заводі, що огинала Скелю Миру, стояв дикий слон Хатхі зі своїми синами. Худі, з обвислою шкірою, вони розмірено погойдувалися в місячному сяйві і були схожі на величезні сірі валуни. Трохи нижче розташувалися олені, ще нижче — кабани й дикі буйволи, а на тім боці, де дерева підступали аж до води, було місце для хижаків: тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.
— Звичайно, всі ми підкоряємося одному Закону,— сказала Багіра, заходячи в воду і зиркаючи скоса на вервечку нашорошених рогів і стривожених очей з протилежного боку.— Доброго полювання всім, хто зі мною однієї крові! — додала вона, з насолодою занурюючись у воду. Виставивши один бік із води, вона шепнула крізь зуби: — Коли б не цей Закон, ото було б полювання!
Чутливі вуха оленів піймали останні слова, і рядами прошелестів зляканий шепіт:
— Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!
— Тихше, тихше! — втрутився слон Хатхі.— Перемир'я триває, Багіро, не час нині говорити про полювання.
— Кому це краще знати, як не мені? — хитро сяйнула жовтими вогниками Багіра.— Я тепер їм черепах, ловлю жаб. Тьху! Не завадило б іще вивчитися жувати гілля.