— Нам би цього хотілося те-е-ж! — промекало молоденьке оленя.
При цих словах усі звірі не втрималися від сміху, навіть слон Хатхі мимоволі всміхнувся, а Мауглі, котрий зостався в теплій воді, зареготав і збив ногами піну.
— Добре сказано, Маленькі Ріжки! — муркнула Багіра.— Коли Перемир'я скінчиться, я про це згадаю.— І вона почала пильно вдивлятися в темряву, щоб пізнати оленя при зустрічі.
Загальне пожвавлення охопило всіх. Свині, хрюкаючи, прохали потіснитися; буйволи мукали, перемовляючись на мілині; олені скаржилися одне одному, що вкрай збилися з ніг у пошуках їжі; хтось із них запитував у хижаків з протилежного берега, чи не чували чогось втішного, але новини були нікудишні, а спекотний вітер жужмив над водою сухе листя та галуззя.
— І люди теж умирають за плугом,— сказав молодий олень.— Увечері я бачив трьох, вони лежали нерухомо, а поруч — їхні буйволи. Скоро й ми отак упадемо й не встанемо.
— Ріка зміліла ще дужче. Вчора було більше води,— сказав Балу.—
— О Хатхі, ти коли-небудь бачив подібну засуху?
— Вона минеться, все минеться,— відповів Хатхі, поливаючи з хобота спину і боки.
— Між нами є один, котрий довго не витримає,— сказав Балу і з любов'ю подивився на Мауглі.
— Хто? Я? — обурено вискочив із води Мауглі.— Мої кістки не прикриті хутром, та коли б із тебе здерти шкуру...
Хатхі обурено поглянув на хлопчика, а Балу сказав суворо:
— Людське Дитинча, таке вчителю не годиться казати! Мене ще ніхто не бачив без шкури.
— Та ні, я нічого образливого не мав на увазі, Балу! Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я — той самий горіх, тільки без неї. А коли оцю буру шкаралупу...
Мауглі не встиг пояснити своє міркування, бо м'яка лапа Багіри штовхнула хлоп'яка в воду.
— Дивися, щоб із тобою не зробили те, що роблять зі стиглими горіхами.
— А що саме? — спитав Мауглі, випірнувши з води. Він зробив вигляд, що забув улюблений жарт Багіри.
— Не хряпнули по голові,— незворушно відповіла Багіра, знову зіпхнувши малого в воду.
— Негаразд! Недобре сміятися над своїм учителем,— докоряв ведмідь.
— Авжеж! А чого ви хотіли від нього? Цей голяк бігає по Джунглях, кривляється, як мавпеня, та ще й знущається з найкращого в Джунглях мисливця.
Це шкутильгав до річки Шер-Хан (він тоді ще був живий). Він зачекав трохи, насолоджуючись переполохом, що зчинився серед оленів на тім боці, занурив у воду вусату квадратну морду і почав хлебтати, буркочучи:
— Джунглі нині — лігво для голих щенят! Ану, глянь сюди, Людське Дитинча!
Мауглі зиркнув на нього пильно — і за хвилину Шер-Хан знічено одвернувся.
— Мауглі те, Мауглі се! — продовжував він.
— Він же не Людина і не вовк, а то злякався б мене. Ще, чого доброго, доведеться прохати в нього дозволу напитися. Уф!
— Може, й так,— глянула тигрові в очі проникливим поглядом Багіра.— Може, й так... Тьху! Що це ти за гидоту приніс сюди, Шер-Хане?
Кульгавий тигр занурив у воду підборіддя і щоки, і темні пасмуги попливли вниз по річці.
— Годину тому я вбив Людину,— зухвало відповів тигр.
Ряди звірів здригнулися і захвилювалися, над ними прошелестіло:
— Він убив Людину! Убив Людину!
І всі подивилися на дикого слона Хатхі, а той, здавалось, не чув. Він ніколи не квапився, отож і жив так довго.
— У такий час вбити Людину! Хіба немає іншої дичини у Джунглях? — презирливо мовила Багіра і, обтрушуючи лапи, вийшла з оскверненої води.
Знову знявся обурений гамір, і уважні очиці Хатхі зиркнули в бік Шер-Хана:
— Ти вбив, бо тобі так хотілося?
— Атож, мені так хотілося. Це було моє право і моя ніч. Ти про це знаєш, Хатхі. А тепер я прийшов сюди попити і вмитися.
Спина Багіри вигнулася, як бамбук під вітром, але Хатхі спокійно підняв хобот.
— Так, я знаю,— мовив він і, помовчавши, додав: — Ти напився досхочу?
— Коли Хатхі питає, треба відповідати.
— Тоді іди геть. Ріка для того, щоб пити, а не для того, щоб оскверняти її. Ніхто, окрім кульгавого злодюги, не став би хвалитися своїм правом у такий час, коли і Людина, і мешканці Джунглів страждають однаково. Геть у свій барліг, Шер-Хан!
Останні слова прозвучали трубним гласом. І троє синів Хатхі гойднулися на крок уперед, хоча в цьому не було потреби. Шер-Хан покрадьки шаснув у кущі: хто ж посміє суперечити Хатхі, Повелителю Джунглів?
— Що це за право, на яке натякав людожер? — шепнув Мауглі на вухо Багірі.— Убивати людину — це ганьба завжди. Так говорить Закон. А Хатхі каже...