Мауглі просидів до самого ранку. Волога від роси і крові морда Пхао лягла йому на руку, і Мауглі відсунувся, щоб той міг бачити розпростерте тіло Акели.
— Доброго полювання! — мовив Пхао, наче Акела міг його почути, а потім обернувся і через своє закривавлене плече крикнув:
— Вийте, собаки! Сьогодні помер Вовк!
Зате з усієї зграї Рудих Собак з Декана, котрі пишалися тим, що ніщо живе не може їх спинити, жоден не повернувся до Декана, щоб розповісти всім, якої жахливої поразки вони зазнали.
ВЕСНЯНЯНИЙ ГІН
Через рік після великої битви з Рудими Собаками і смерті Акели Мауглі виповнилося сімнадцять, хоч на вигляд він здавався старшим. Він багато рухався, добре їв, а коли йому було жарко, купався. Через те він виріс високий на зріст і став дуже сильний. Коли йому треба було пильно оглянути далекі лісові стежки, він міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Хлопець міг спинити на всьому скаку молодого оленя і повалити його набік, ухопивши за роги. Міг навіть збити з ніг великого вепра з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а тепер почали боятися ще й його могутньої сили. І коли Мауглі йшов спокійно в якихось справах, чутка про те, що він іде, летіла далеко попереду. Та погляд у хлопця був завжди м'який. Навіть коли він бився, його очі не спалахували вогнем, як у чорної пантери Багіри, він був лише більш збуджений, і це було незрозуміло навіть Багірі.
Якось вона спитала про це у Мауглі, і той засміявся:
— Коли я схиблю на ловах, то буваю сердитий. Коли два дні шлунок мій порожній, теж буваю дуже сердитий. Хіба по моїх очах це не помітно?
— Рот у тебе голодний,— відповіла Багіра,— а по очах цього не видно. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони завжди ясні, мов лісове озеро погожої днини.
Мауглі лінькувато глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала свого господаря.
Вони лежали на схилі гори високо над Вайнгангою, а внизу зеленувато-білими смугами стелився вранішній туман. Зійшло сонце, і пасмуги попливли золотаво-ервонястими хвилями вгору, і низьке косе проміння лягло на суху траву, де спочивали Мауглі з Багірою. Холодна пора року скінчилася, хоча листя на деревах, зів'яле й тьмяне, ще сухо шелестіло од вітру. Це розбудило Багіру. Вона глибоко вдихнула прохолодне вранішнє повітря і збила лапою пожовклий листок.
— Рік повертає на тепло,— сказала вона.— Джунглі прокидаються, і листя це знає. Як добре!
— Трава ще суха,— Мауглі висмикнув пучок рослин із корінням.— Навіть Весняне Вічко, червоний маленький дзвіночок, іще не розкрилося... Гей, Багіро, не гоже чорній пантері качатися на землі і розмахувати лапами, наче дика кішка?
— Аоу? — відгукнулася пантера. Видно було: вона думає про щось інше.
— Я ж бо й кажу: не гоже чорній пантері позіхати і качатися на землі? Ми ж таки господарі Джунглів.
— Це правда, я чую, дитино.— Багіра квапливо струснула пилюку із скуйовджених чорних боків (вона саме линяла).— Певна річ, ми з тобою господарі Джунглів! Хто сильніший за Мауглі? А хто ще такий мудрий, як він?
Її голос був дивно-протяжливий, і Мауглі обернувся: чи не сміється пантера, бо в Джунглях багато слів звучать двозначно.
— Я сказала, що я з тобою згодна. Здається, я на мить забула, що Людське Дитинча вже виросло.
Мауглі сидів, зіпершись ліктями на коліна, і дивився на сонячну долину. Десь у лісі під горою якийсь птах хрипким непевним голосом пробував перші ноти весняної пісні. Це був лише відгомін повноголосої переливчастої пісні, яка згодом наповнить Джунглі. Але Багіра почула цей спів.
— Це Ферао, червоний дятел,— мовила Багіра.— Він згадує весняну пісню. Мені теж треба пригадати мою. І вона почала муркотіти і наспівувати тихенько, прислухаючись до свого голосу. Він, схоже, її не задовольняв, і вона починала свою весняну пісню знову й знову.
У Джунглях Індії пори року переходять одна в одну майже непомітно. їх начебто завжди дві: дощова і суха. Та придивившись пильніше, ви помітите, що всі чотири пори року змінюють одна одну належним чином. Найдивовижніша з них — весна, адже їй не доводиться вкривати голе чисте поле новою травою й квітами, їй треба пробитися крізь злежане після зими, ще зелене листя, щоб утомлена напівроздягнена земля знову відчула себе юною і свіжою. І весна це робить так добре, що немає в світі іншої такої весни, як у Джунглях.