Настає день, коли старі збляклі пахощі у важкому повітрі наче вивітрюються. Цього не можна передати, можна тільки відчувати. Потім настає інший день, коли всі пахощі робляться новими і прекрасними, вуса мешканців Джунглів тремтять у передчутті приємних несподіванок, а зимова шерсть спадає з них довгими, збитими на повсть клаптями. А тоді невеличкий дощ, і все довкола — дерева, кущі, бамбук, мох, листя рослин,— усе починає рости, і, здається, можна навіть почути, як струмує в них сік. Це зелено шумує Весна, і це не бджоли, не дзюрчання води і не вітер у верховітті, а голос пригрітого сонцем, щасливого світу.
Раніше Мауглі завжди радів приходу весни. Саме він помічав Весняне Вічко в густій траві і першу низку весняних хмаринок, яку в Джунглях ні з чим не сплутаєш.
Його голос можна було почути під зоряним небом у вологих низинах, густо порослих різнотрав'ям, там він підспівував хорові жабок або передражнював маленьких сов, що ухають цілісіньку ніч. Як і весь його Народ, із усіх пір року він вибирав весну для нескінченних мандрів і отримував насолоду, коли біг миль тридцять — сорок, а то й п'ятдесят, біг від сутінків до ранкової зорі; а назад повертався захеканий, з вінком із свіжих квітів на голові. Четвірка вовків не супроводжувала Мауглі в його гонах по Джунглях — вона ходила співати пісень з іншими вовками.
У мешканців Джунглів багато клопотів весною, і Мауглі чув, як вони мукають, ревуть, кричать, свистять. їхні голоси звучать не так, як у інші пори року, і тому Весна називається Порою Нових Пісень.
Настав перший ранок весни, і павич Мор, яскравіючи бронзою, блакиттю та золотом, сповістив про нові запахи в Джунглях. Мауглі хотів відповісти йому, але слова застрягли в горлі, і невтішна туга охопила його. Він не міг зрозуміти, що це з ним, і оглянув себе — йому здавалося, що він наступив на колючку. Мор кричав про нові запахи, і інші птахи підхоплювали його спів, а зі скель над Вайнгангою Мауглі почув хрипкий виск Багіри, схожий чи то на клекіт орла, чи то на кінське іржання. Угорі, з-поміж соковитого гілля, галасували Бандар- Логи. Мауглі стояв і хотів відповісти павичеві, але з вуст його зривалися самі зітхання.
— У Джунглях пахне по-новому! — просвистів павич Мор.— Доброго полювання, Маленький Брате! Чому ж ти мовчиш?
— Маленький Брате, доброго полювання! — просвистів яструб Чіль, ширяючи у високості разом зі своєю подругою.
Легкий весняний дощик — його називають слоновим — пройшов по Джунглях широкою смугою, залишивши за собою умите молоде листя, і почепив над лісом осяйну веселку, а тоді радо гримнув наостанок. Весняний шум стих на хвильку, а всі лісові мешканці, навпаки, загомоніли всі разом. Лише Мауглі мовчав.
«Мені важко,— подумав він.— Пора пробігтись! Зроблю весняну прогулянку в північні болота, а потім повернуся».
Мауглі покликав братів, але ніхто з чотирьох його братів не обізвався. Вони були дуже далеко і співали Пісню Місяця разом з вовками Зграї.
«Ну от,— сказав сам собі Мауглі, хоча й розумів, що нещирий,— як від Диких Собак боронити або від Червоної Квітки — то біжать до Мауглі. А щойно розпукнулося Весняне Вічко, то всі наче втратили глузд».
Він трохи пополював, щось там кинув до рота, щоб не обважніти перед весняним бігом. Це була справжня біла ніч, як її називають. Кожен пагінець, здавалося, од ранку витягся більше, ніж за місяць. Із гілки, яка напередодні була зжовкла і зів'яла, закапав сік, коли Мауглі зламав її. Мох м'яко стелився під ноги, трава лоскотала підошви.
Мауглі голосно заспівав від захоплення і рушив з місця. Він не біг, а летів. Хлопець вибрав довгий схил через густі хащі до північних боліт. Пружна земля аж угиналася під ногами. Ноги Мауглі, звичні до всього, несли його легко, як пір'їнку. А траплялася гнила колода а чи камінь — він перелітав через перешкоду без усяких зусиль. Коли йому набридало бігти, він хапався за ліану і злітав на дерева, отак мандруючи верхніми дорогами. А тоді знову спускався вниз по довгих ліанах.
Йому траплялися низини, що струменіли денною спекою, в оточенні вологих скель, і груди його спрагло вбирали нічні пахощі квітів; ліани, поспіль заквітчані, темні переліски, де місячне сяйво лягало рівними смугами, схожими на мармуровий візерунок; хащі, де молода парость була йому по груди і навіть хапала за плечі; і верхів'я пагорбів, усипані камінням, що по ньому він стрибав, лякаючи в норах лисиць. Звіддалік долинало вепрове «чух-чух» — той гострив об стовбур ікла, а потім він побачив і самого звіра, самотнього, з піною на морді, що шалено роздирав руду кору дерева. А то він звертав убік і пролітав мимо двох несамовитих буйволів з опущеними головами, закривавлених так, що вони здавалися чорцими при світлі місяця. Або десь коло річкового броду він чув ревіння Джакали, крокодила, який мукав, наче бик. А то він полохав Отруйне Плем'я, але перш ніж гадюки встигали вкусити його, він уже виблискував п'ятами по річковій гальці, а потім зникав у Джунглях.