Червоною Квіткою Багіра називала вогонь. Усі звірі в Джунглях смертельно бояться вогню і придумують сотні назвиськ, аби не називати його прямо.
— Червона Квітка? — спитав Мауглі.— Вона квітне перед хатинами у сутінки. Я її дістану.
— Оце правильно! — з гордістю сказала Багіра.— Не забудь, квітка росте в маленьких горщиках! Здобудь же її мерщій і тримай у себе, вона тобі знадобиться.
— Гаразд! — відповів Мауглі.— Я іду!
«Оце людина! У цьому — вона вся,— подумала Багіра, вмощуючи голову на лапи.— О Шер-Хан, у лиху годину надумав ти полювати за Жабеням!»
А Мауглі був уже далеко-далеко звідси. Він біг щодуху, і серце його ледве не вискакувало з грудей. Добіг до печери, коли вже заліг вечірній туман, перевів подих, подивився вниз, у долину. Мати-Вовчиця відразу збагнула, що він чимось стурбований.
— Що сталося, синку? — запитала вона.
— Шер-Хан розносить плітки, як кажан,— кинув на ходу хлопчик.— Я нині полюю на зораній ниві.
І він подався вниз, через чагарі, до річки в долині, але спинився, зачувши виття Зграї. Потім до нього долинув стогін загнаного оленя і злий гавкіт молодих вовків.
— Акело! Акело! Покажи свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!
Вовк-самітник стрибнув і, мабуть, схибив, бо Мауглі почув клацання його зубів і короткий виск: олень, напевне, збив Акелу з ніг копитом.
Мауглі не став більше вичікувати, а кинувся щодуху вниз. Він уже біг засіяними полями, виття позаду стало ледь чутним.
«Багіра сказала правду,— прошепотів він захекано і згорнувся клубочком на купі сіна під вікном хатини.— Завтра вирішальний день і для мене, і для Акели».
Притулився обличчям до вікна і став дивитися на домашнє вогнище. Він бачив, як жінка підкладала у вогонь якісь чорні шматки, а коли розвиднилося і над землею поповз холодний білий туман, він побачив, як дитина узяла обплетений лозою глиняний горщик, наповнила його вугіллям і, накривши ковдрою, пішла годувати худобу в хліві.
— Оце й усе? — сказав собі Мауглі.— Якщо навіть дитина це вміє, то боятися нічого.
І він вискочив з-за рогу назустріч хлоп'яті, вихопив у того горщик із рук і зник у тумані, а хлоп'я заплакало з переляку.
— Ця квітка дуже схожа на мене,— посміхнувся сам собі Мауглі, роздмухуючи полум'я, як це робила жінка.— Якщо її не підгодовувати, вона помре.— І Мауглі накидав гілок та сухої кори на вуглини.
На півдорозі до гори він зустрів Багіру. Вранішня роса блищала на її шерсті, як діаманти.
— Акела схибив, не вбив оленя,— сповістила пантера.— Вони вбили б його вчора вночі, та їм потрібен іще й ти. Вони шукали тебе на пагорбі.
— Я був у долині. Я готовий. Дивися.— Мауглі підняв над головою горщик із вугіллям.
— Добре! Ось іще: я бачила, як люди тичуть туди суху гілку і на її верхівці спалахує Червона Квітка. Ти не боїшся?
— А чого боятися? Я пригадую наче крізь сон, що коли був малим, часто лежав біля Червоної Квітки і мені було затишно і тепло.
Увесь день Мауглі стеріг горщик із вогнем, підкладав туди сухе галуззя і дивився, що з того вийде. Нарешті він знайшов гілку, що його задовольнила, і коли увечері Табакі підкрався до печери і дуже грубо сказав, що вовки хочуть бачити Мауглі на Раді Зграї, Мауглі зареготав, і реготав так довго, що Табакі втік. Тоді Мауглі подався на Раду.
Акела лежав побіля скелі на знак того, що місце ватажка вільне, а Шер-Хан, дуже вдоволений, розгулював сюди-туди із гуртом своїх прихвоснів. Багіра лягла поруч із Мауглі, а той тримав поміж коліньми горщик із вугіллям.
Нарешті старійшини прогарчали:
— Нехай говорить Мертвий Вовк!
Коли Ватажок Зграї не вполює свою здобич, його називають Мертвим Вовком, бо смерть його вже на порозі.
Акела знехотя підвів сиву голову.
— Вільний Народе, і ви, шакали Шер-Хана! Дванадцять літ я водив вас на полювання, і за цей час жоден із вас не потрапив у пастку і не був скалічений. А нині я схибив. Ви знаєте, як це було зроблено. Мені підвели свіжого оленя, щоб усі усвідомили мою слабкість! Це в них добре вийшло. А тепер ви можете вбити мене тут, на Скелі. Тож хто із вас підійде і вб'є вовка-самітника? За Законом Джунглів я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці.
Запала довга мовчанка. Аж тут глумливо загарчав Шер-Хан:
— Нащо нам цей беззубий дурень? Він і так сконає! А от людський вилупок зажився на світі. Віддайте його мені, він з самого початку був моєю здобиччю. Мені гидко дивитися, як він тут верховодить. Ви що, всі з глузду з'їхали?