ПОЛЮВАННЯ КАА
Усе, про що тут оповідається, сталося задовго до того, як Мауглі вигнали із Сіонійської Зграї і як він помстився за себе тигрові Шер-Хану. Це відбувалося тоді, коли ведмідь Балу навчав хлопчика Законові Джунглів. Великий і поважний бурий ведмідь радів успіхам здібного учня. Ще б пак, адже вовченята зазубрюють лише одне мисливське правило (все інше їх не цікавить): «Ноги ступають безшумно, очі бачать у темряві, вуха чують, як шелестить вітер, зуби гострі та білі — ось прикмети наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо». Але Мауглі, Людському Дитинчаті, цікаво було все.
Інколи чорна пантера Багіра заходила подивитися, які успіхи робить її улюбленець. Вона лягала під деревом і слухала, як Мауглі відповідає ведмедеві свій урок. Хлопчик бігав, лазив по деревах, так само добре, як і плавав. Балу навчав його всім лісовим таємницям: як відрізнити гнилий сучок від міцного; як ввічливо поводитися із дикими бджолами; що сказати кажанові Мангу, якщо потривожиш ненароком його сон удень; як заспокоїти водяних змій у затоці. Лісові мешканці не люблять, щоб їх тривожили, і кожен ладен тієї ж миті накинутися на непроханого гостя. Мауглі вивчив і мисливський Поклик Чужака (це коли раптом опинишся в незнайомому місці): «Дозвольте мені пополювати тут, бо я голодний». Але треба діждатися відповіді: «Роби це заради потреби, а не для забавки».
Бачите, скільки всього слід було засвоїти Мауглі! Багіра його іноді жаліла.
— Він такий іще маленький! Хіба може його голівка вмістити всю твою науку?
А хіба в Джунглях на це зважають? Хіба зайве знати, як треба поводитися, щоб тебе не вбили? Отож! Значить, потрібні йому всі мої уроки. Іноді й запотиличника дам, це теж йому на користь.
— На користь! Що ти розумієш у цьому, Залізна Лапо? У нього вся спина в синцях! Тьху!
— Краще синці, аніж смерть через невігластво,— серйозно заперечив Балу.— Я саме вчу його Заповітним Словам Джунглів, щоб він міг прохати захисту в будь-кого в лісі. Хіба це не варте кількох синців?
— Ти той... легше! Це тобі не пень, щоб об нього точити свої кігті! А які ж це Заповітні Слова? Цікаво... Хотілось би знати. І Багіра, витягнувши лапу, замилувалася своїми кігтями, синіми, мов криця, і гострими, як різці.
— Я покличу Мауглі, і він скаже тобі... якщо захоче. Іди сюди, Маленький Брате!
— Голова у мене гуде, як бджолине дупло,— почула вона невдоволений голос над собою.— То які Заповітні Слова ви хочете почути? У Джунглях багато їх, я знаю всі,— додав Мауглі хвалькувато.
Ну, дещо ти й справді знаєш. То скажи, великий знайко, Слово Мисливського Народу.
— Ми з вами однієї крові, ви і я,— сказав Мауглі по-ведмежачи.
— Добре! Тепер Слово Птахів.
Мауглі повторив те саме, свиснувши, як коршак.
— А тепер — Слова Отруйного Племені,— попрохала Багіра.
У відповідь почулося справжнісіньке зміїне шипіння, після чого Мауглі заплескав у долоні, скочив на спину Багіри, почав бити п'ятами по лискучій чорній шкірі і, задоволений, зухвало показав ведмедю язика.
— От бачиш. Що там якісь кілька синців! — ласкаво мовив бурий ведмідь, зовсім не зважаючи на його пустощі.— Тепер тобі не страшний ніхто у Джунглях: ні змія, ні птах, ні звір.
Окрім власного племені,— шепнула Багіра і додала вголос:
— Та пожалій, врешті, мої ребра!
Мауглі м'яв м'яку Багірину шерсть на шиї, вигукуючи:
— Скоро в мене буде власне плем'я! І я цілісінький день лазитиму з ним по деревах!
— Що це за вигадки?
— Еге ж, і кидатиму гілками і грязюкою в старого Балу,— продовжував Мауглі.— Вони мені це обіцяли... Ай!
— Цить! — Велика лапа Балу сердито скинула хлоп'яка на землю.— Мауглі, ти розмовляв із Бандар-Логами, Мавп'ячим Племенем?
Мауглі зиркнув на Багіру — очі у неї стали колючі, як два смарагди.
— Ти водишся із Мавп'ячим Племенем, що не знає Закону? Із народом, що їсть усе без розбору? Яка ганьба!
Балу вдарив мене по голові,— пхинькнув Мауглі,— і я втік, а сірі мавпи спустилися з дерева і пожаліли мене. А декому було все одно.— Він тихо схлипнув.
— Жалощі мавп! — пирхнув Балу.— А потім?
— А потім... вони дали мені горіхів і ще багато смачного, взяли мене на руки і понесли на верхівки дерев, і говорили, що я їхній кревний брат, лише безхвостий, і колись стану їхнім ватажком.
— Вони брешуть,— сказала Багіра.— У них ніколи не буває ватажка.
— Але ж вони були дуже милі зі мною і прохали приходити ще! Вони ходять на двох ногах, як і я! Вони не б'ються жорсткими лапами! Вони граються цілісінький день... Пусти мене, Балу! Ти недобрий! Я хочу гратися з ними.