— Слухай, ти, жовторотику! — грізно проревів ведмідь.— Я навчив тебе Законові Джунглів. Він один для всіх, окрім мавп, які живуть на деревах. У них немає Закону. У них немає своєї мови, лише крадені слова, які вони переймають в інших, коли підслуховують, піддивляються, підстерігають, сидячи на гіллі. їхні звичаї — не наші звичаї. Вони нічого не пам'ятають. Вони балакучі і хвалькуваті, вважають себе великим народом, що буцімто задумав великі діла в Джунглях. Та лише впаде згори горіх, і вони вже про все забули, окрім їжі. Ніхто з ними не спілкується. Ми не ходимо на водопій туди, куди ходять вони, не полюємо там, де вони, не вмираємо там, де вони вмирають. Ти хоча б слово чув від мене про Бандар-Логів?
— Ні,— прошепотів Мауглі, бо і ліс притих від голосу Балу.
— Отож. Бо вони злі, брудні, безсовісні і хочуть лише привернути до себе увагу. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони кидають горіхи і сиплють сміття нам на голову.
І тут ціла злива горіхів, суччя та гілок посипалася згори на них, почувся вискіт, кашель і сердиті стрибки високо в верхів'ї дерев.
— Закон забороняє водитися з Мавп'ячим Племенем,— сказав Балу,— не забувай про це!
— Але ти мав його попередити,— зауважила Багіра.
— Я? Звідки я знав, що він приятелюватиме з усілякою поганню? Тьху!
Знову горіхи дощем посипалися їм на голови, і ведмідь із пантерою втекли, прихопивши з собою Мауглі. Балу говорив про мавп достеменну правду. Вони жили на верхівках дерев, а оскільки звірі рідко дивляться вгору, то мавпам і Народу Джунглів не доводилося зустрічатися. Та коли мавпам траплявся поранений вовк, тигр чи хворий ведмідь, вони мучили недужих і слабких і задля забавки кидали в звірів гілками і горіхами, сподіваючись, що їх помітять. Вони зчиняли галас, під'юджували звірів на бійки та затівали між собою дріб'язкові суперечки, а мертвих мавп кидали будь-де, напоказ усьому Народові Джунглів. Вони збиралися вибрати собі ватажка і завести свої закони і звичаї, та так і не зібралися, бо пам'ять у них була коротка, не далі вчорашнього дня. Зрештою вони придумали прислів'я: «Усі Джунглі думатимуть завтра так, як мавпи думають сьогодні», та тим і втішилися.
Ніхто із звірів не звертав на них уваги, от чому вони так зраділи, коли Мауглі почав гратися з ними.
Ніякої іншої мети в них не було, та й звідки? Але котрась з мавгі придумала, як їй здавалося, цікаву річ і оголосила всім, що Мауглі може навчити все Мавп'яче Плем'я сплітати віття для захисту від вітру. Природно, Мауглі як син лісоруба багато дечого вмів, сам не знаючи, звідки в нього те вміння, наприклад, будувати курені з хмизу, і як добре те в нього виходило! Отож мавпи, покрадьки спостерігаючи за ним, вирішили, що в них тепер буде ватажок,— вони стануть наймудрішими у Джунглях, і всі звірі це помітять і заздритимуть їм. А тим часом сонце стало в зеніті, ведмідь і пантера лягли відпочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої дурні витівки, не ліг поміж ними, як це робив завжди, а вмостився неподалік, твердо вирішивши більше не мати діла з Мавп'ячим Племенем.
І раптом, зовсім зненацька, міцні і жорсткі пальці вихопили Мауглі зі сну, і він із подивом відчув, що летить у повітрі і гілки дерев б'ють його по обличчю. А внизу глухо ревів Балу, а Багіра стрибками піднімалася по стовбуру, шкірячи гострі білі зуби. Мавпи переможно вискнули і перескочили на тонке віття, куди Багіра не ризикнула лізти.
— Вона нас помітила! Багіра нас помітила! Усі Джунглі в захваті від нашої спритності і розуму! — галасували мавпи.
І помчали з верхівки на верхівку! Карколомні стрибки і кульбіти, аж подих перехоплювало і мигтіло в очах, бо дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки і подалися разом із ним ускач. Вони то злітали високо вгору, аж тонісіньке гілля тріщало і гнулося під ними, то гухали вниз в зелену безодню, і серце в Мауглі провалювалося аж у п'яти.
Отак вони мчали і мчали лише їм відомими дорогами і стежками над зеленим морем Джунглів, і Мауглі відчував себе, як людина на щоглі над океанським простором, і насолоджувався скаженим летом. Спочатку він злякався, що його впустять, тоді розізлився, але сподіватися на визволення було марно, і він почав думати, як подати друзям про себе звісточку. Високо вгорі ширяв шуліка Чіль, вистежуючи здобич. Звісно, він помітив, що мавпи щось несли, і спустився трохи нижче, щоб роздивитися. Він свиснув від подиву, побачивши Мауглі.
— Ми з тобою однієї крові, ти і я! — почув шуліка Заповітне Слово.— Примічай мій шлях! Розкажи Балу і Багірі зі Скелі Ради!