— Від кого, Брате? — Чіль досі не бачив Мауглі, хоча, звісно, чув про нього.
— Від Жабеняти Мауглі. Мене звуть Людським Дитинчам. Примічай мій шля-а-ах!
А Чіль злетів високо-високо, зірко вистежуючи, куди помчала сторожа Мауглі.
— Вони не втечуть далеко,— посміхнувся він сам собі.— Мавпи все полишають на півдорозі. Та цього разу вони накличуть на себе лихо: і Балу, і Багіра їм цього не подарують.
А в цей час і Балу й Багіра несамовитіли від гніву й горя.
— Чому ти не застеріг Мауглі? — напосілася пантера на клишоногого, котрий недоладною риссю пустився за втікачами.— Яка користь від тих стусанів і синців, що ти їх так щедро сипав на бідну дитину?
— Ох-ох! Швидше, шви... Ми... ми ще їх доженемо! — задихався Балу.
— «Доженемо»! Та ти біжиш, як стара корова! Мовчи вже, а то луснеш. Краще сядьмо спокійно та поміркуймо. Треба щось придумати.
— Арала! Вуу! Вони, мабуть, кинули малого самого-самісінько- го! Ой-йой! У дупло мене, до диких бджіл, нехай закусають до смерті. Я найнещасніший із звірів! О Мауглі, Мауглі, чом я не застеріг тебе, нащо бив по голові? Мабуть, тобі з голови вилетіли всі мої уроки!
— Цить, нема чого тепер вити і качатися по землі. А якби я отак вила? Що сказали б усі звірі? Ти себе не поважаєш і нічого не пам'ятаєш, старий телепню!
— Яке мені діло до того, хто що скаже! Хлопчик, може, вже мертвий!
— Хіба що вони, граючись, скинуть його з дерева. А втім, я за нього спокійна. Малюк розумний і кмітливий, і навчений усьому. А ти пам'ятаєш, який у нього погляд? Від нього нишкнуть усі звірі. Хоча кепсько, що він у руках цих Бандар-Логів.
— Ох і дурний же я, стара жирна сідниця! Каа! Гірський удав Каа, ось кого мавпи бояться! Він пречудово лазить по деревах і краде в них дитинчат. Від одного його ймення в них від страху трусяться хвости! Ходімо до нього!
— Чим він допоможе? Він не нашого племені, безногий, і очі в нього презлющі,— сказала Багіра.
— Він дуже старий, мудрий і хитрий. Окрім того, він завжди голодний,— із надією мовив Балу.— Пообіцяємо йому багато кіз.
— А може, він не захоче від нас їх прийняти,— Багіра погано знала Каа і ставилася до нього з підозрою.
— А ми його умовимо,— і Балу підштовхнув бурим плечем Багіру.
На виступі скелі під палючим сонцем лежав, хизуючись своєю красою, удав. Він милувався новою пречудовою шкірою, яку десять днів тому, після линьки, поміняв. Химерні візерунки блищали на сонці, тридцятифутове тіло звивалося вузлами і вигинами. Він облизувався в передчутті смачного обіду.
— Який красень! Він іще нічого не їв,— полегшено зітхнув Балу.— Обережно, Багіро, він погано бачить, але чує добре і нападає без попередження!
У Каа не було отруйних зубів — він навіть зневажав отруйних змій за боягузтво,— вся його сила була в м'язах, і коли він обвивав когось своїми могутніми кільцями, то це був кінець.
— Вдалого полювання! — гукнув Балу, сідаючи на задні лапи.
Каа недочував і не одразу розпізнав прибульців. Про всяк випадок він нагнув голову, приготувавшись до кидка.
— Ого, Балу! І Багіра тут? Доброго полювання нам усім. Що ви тут робите? Декому не завадило б пообідати. Чи нема поблизу дичини, лані або хоч козеняти? Усередині в мене порожньо, як у пересохлому колодязі.
— Ми саме полюємо,— недбало докинув Балу.
— А можна мені піти з вами? — спитав Каа.— Цілісінький день я вистежую лісові стежки, а вночі сновигаю в хащах. Тьху! Ліс нині вже не той, яким був у мої молоді літа. Саме гнилля та сухе суччя!
— А може, це ти надто обважнів?
— Авжеж, я таки великий, то правда,— відповів Каа не без гордощів.— Але й молоді дерева нікуди не годяться. Минулого разу вночі я ледве не впав з дерева — погано зачепився хвостом. Ну, звісно, наполохав мавп, і вони лаяли мене останніми словами.
— Безногий жовтий земляний черв'як? — прошепотіла собі у вуса Багіра, начебто щось пригадуючи.
— Тс-с-с! Хіба вони так мене називають? — спантеличився Каа.
— Та щось подібне до цього. Але хіба ми звертаємо на них увагу? Чого тільки вони не набрешуть! Буцімто в тебе випали всі зуби і тобі під силу лише дрібні козенята, а ще (от безсовісні брехуни!) казали, начебто ти боїшся козячих рогів,— вкрадливо зауважила Багіра.
Хитрий старий удав нізащо не викаже свого гніву, та все ж Багіра й Балу помітили, як роздулися в нього м'язи під щелепами.
— Бандар-Логи змінили місце полювання,— сказав він спокійно.— Я грівся сьогодні на сонечку і чув, як вони верещали в гущавині.
— Ми... ми женемося за Бандар-Логами,— Балу вдавився словами, бо вперше в житті довелося зізнатися, що йому є діло до мавп.