Він розшукував собі їжу в дуплах дерев, під корою, їв ос, дістаючи їх із гнізд. Усі тварини в Джунглях перетворилися на скелети, обтягнуті шкірою, і Багіра змушена була полювати тричі на ніч, та й то не наїдалася. Проте найгіршим лихом була нестача води, потерпання від спеки. Народ Джунглів п’є нечасто, але багато.
А посуха тим часом дужчала й дужчала. Зникали останні сліди вологи. Нарешті прийшов час, коли русло Вайнганги стало єдиним місцем, де між потрісканими берегами можна було знайти струмінь води. І ось дикий слон Гаті, якому було сто років або й більше, в один із цих тяжких днів побачив, що серед русла річки оголилася довга блакитнувата скеля. Він знав, що це була Скеля Миру. Побачивши її, Гаті підняв хобот і почав трубити, оголошуючи Водне Перемир’я, як робив це п’ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині, буйволи підхопили крик Гаті й повторили його своїми хрипкими слабкими голосами. А шуліка Ранн, у свою чергу, зі свистом і клекотом ширяв колами над Джунглями, оголошуючи про перемир’я всім Народам.
За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.
У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.
Але тепер усі ці пустощі, ці ігри в життя і смерть скінчилися. Народ Джунглів, виснажений і знесилений, повільно сунув до річки, що висихала. Тигр, ведмідь, буйвіл, кабан — усі разом ішли, щоб попити каламутної води, а напившись, тут і впасти біля берега, бо ні в кого не вистачало сили, утамувавши спрагу, одразу рушити з місця.
Олень і кабан днями блукали лісом, мріючи про що-небудь краще, ніж суха кора чи мертве листя. Буйволи марно шукали тінистих ущелин, де вони звикли відпочивати; марно шукали вони й зелених нив, щоб поласувати хлібними посівами. Змії залишили Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись упіймати тут пістряву жабку. Вони лежали непорушні, згорнувшись навколо вологого каміння, і навіть не намагалися захищатися від свиней, які, порпаючись в землі, порушували їхній спокій. Річкові черепахи вже давно всі були винищені Багірою, найспритнішим із мисливців, а риби забилися глибоко в баговиння й лежали там, як мертві. Посеред обмілілої річки виступала довга, схожа на змію, стрічка Скелі Миру, об краї якої ліниво хлюпалися слабкі хвилі — й одразу ж висихали, ледь змочивши гарячі боки скелі.
ІІ
Сюди, до Скелі Миру, прийшов якось вночі Мауглі в пошуках прохолоди й товариства. Якби найголодніший з ворогів малого зустрів його тут, то навряд чи він глянув би на хлопчика. Через те що його шкіра була голою, нічим не вкритою, він здавався набагато виснаженішим і жалюгіднішим, ніж його товариші по нещастю. Волосся вигоріло й побіліло від сонця, під шкірою стирчали ребра, наче лозини в кошику, а мозолі на колінах і ліктях, що утворилися від пересування на чотирьох, надавали його схудлим ногам і рукам вигляд вузлуватих стеблин. І лише очі сяяли, як і раніше, спокійно й холодно з-під щільно обтягнутого шкірою лоба.
Багіра, наставник і опікун хлопчика, порадила йому в ці важкі дні рухатися якомога тихіше, полювати, не поспішаючи, й ніколи, що б не відбувалося, не втрачати спокою.
— Так, без сумніву, ми переживаємо поганий час, — говорила чорна пантера одного вечора, гарячого, як розжарена груба. — Але це невдовзі мине, якщо ми витримаємо до кінця спеки. Твій шлунок, дитинча, мабуть, порожній?