Батько Вовк здогадався, що так насправді й було. Шер-Хан стрибнув і потрапив у вогнище, яке розклали дроворуби, що думали ночувати в лісі. Він дуже обпік лапи і від цього зшаленів. Вовки, однак, не дуже злякалися його появи. Батько Вовк добре знав, що гладке тіло звіра не пройде крізь вузький отвір печери, в який увійшли лише його широка морда й передні лапи. Шер-Хан не міг би дістати дитину, навіть якщо б наважився битися з вовками.
— Вовки — вільні мешканці Джунглів, — різко відповів Батько Вовк. — Вони слухаються лише ватажка своєї зграї; їм байдуже, що потрібно чи не потрібно якомусь смугастому злодієві, який краде телят. Дитинча людини у нас, і воно наше; воно не буде нічиїм більше — тільки нашим, якщо ми цього схочемо.
— «Схочемо, не схочемо»! Мене не цікавить, чого хочете ви! Чи довго я буду стирчати коло вашої собачої нори і вимагати своєї законної здобичі? Хіба ви не знаєте, з ким говорите? Перед вами сам Шер-Хан!
І печера здригнулася від шаленого гарчання розлюченого тигра. Мати Вовчиця різким рухом струснула з себе дітей і стрибнула до нього. Її очі засяяли в темряві печери зеленим блиском гніву і сміливо зустріли злий погляд Шер-Хана.
— А ти знаєш, кульгавий убивце, хто перед тобою? Я, Ракша (Злий Демон), повторюю тобі, що людське дитинча в мене, і воно моє! Ні, хлопчика не буде вбито. Він буде жити, рости і полювати разом зі Зграєю. І запам’ятай, ти, безстрашний мисливцю на маленьких голих дитинчат, ти, пожирачу жаб, ти, рибожере, запам’ятай, що прийде час, коли це дитинча вб’є тебе! А тепер забирайся геть. Інакше, присягаюся оленем, якого я вбила (адже я не їм здохлих телят), ти повернешся до себе ще більш кульгавим, ніж зараз. Геть звідси, підсмажена кішко Джунглів!
Батько Вовк здивовано поглянув на Вовчицю. Він майже забув той день, коли переміг п’ятьох інших вовків і отримав право одружитися зі своєю подругою. Тоді вона в Зграї мала прізвисько Ракша — за свою сміливість. Тепер Вовчиця виправдала своє ім’я. І Шер-Хан, який без страху вислухав Батька Вовка, не зміг витримати вогненного погляду Матері. До того ж він добре розумів, що всі переваги у Вовчиці, якщо вона надумає розпочати смертельний бій. Тому тигр поквапився витягти свою морду з отвору печери; відійшовши від входу, він прогарчав:
— Кожен пес вишкірюється у своїй будці. Ми ще побачимо, що скаже Зграя про людське дитинча. Хлопчик мій, і він таки потрапить до мене в пащу. Запам’ятайте це, товстохвості злодії!
ІІІ
Мати Вовчиця, важко дихаючи від обурення, опустилася біля своїх дітей, а Батько Вовк промовив спокійно і серйозно:
— Шер-Хан цього разу сказав правду: дитинча доведеться показати Зграї. Чи думаєш ти, Мати, залишити його в себе?
— Авжеж, — відповіла Вовчиця. — Він прийшов до нас уночі, один, голодний; він не злякався нас! Поглянь, ось він відсунув убік одного з моїх дітей. А цей кульгавий різник хотів його з’їсти й накивати п’ятами назад до Вайнганги. Тоді нам довелося б розплачуватися за це, коли мешканці сіл, аби помститися, вигнали б нас із наших місць! Ти ще запитуєш, чи залишу я його в себе! Звісно, залишу. Ану, лежи тихо, маленьке жабеня! Хай так і буде, я назву тебе Мауглі — Жабкою; прийде час, і ти, Мауглі, будеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.
— А що скаже наша Зграя? — промовив Батько Вовк.
Закон Джунглів говорить досить однозначно, що кожен дорослий вовк, коли він знаходить подругу, може залишити зграю, до якої належав. Але коли його діти підростуть і почнуть бігати, він повинен показати їх на Раді Зграї, щоб інші вовки могли побачити й визнати їх. Така Рада збирається зазвичай раз на місяць вночі. Після таких оглядин молоді вовченята можуть вільно бігати, де їм заманеться. А до того часу, доки вовченятко не може самостійно зловити свою першу здобич, немає ніякого виправдання для вовка, який уб’є такого підлітка. Покарання одне — смерть, якщо тільки знайдуть убивцю. Інакше не може бути.
Батько Вовк дочекався того часу, коли його діти почали потроху бігати, і однієї ночі повів їх на Раду Зграї разом з Мауглі та Вовчицею. Зграя збиралася в місцевості, яка була відома під назвою Скеля Ради. Це було узвишшя, вкрите скелями й валунами, де вільно могла розміститися сотня вовків. Акела, великий сірий вовк-одинак, який став ватажком завдяки своїй силі й спритності, лежав на своєму камені, витягнувшись на всю довжину. Нижче розмістилися близько сорока вовків, різних на зріст і різної масті — від сивих ветеранів (кожен з яких міг би легко звалити на спину оленя), до молодих, укритих чорною шерстю триліток, що вважали себе майже дорослими. Вовк-одинак був ватажком Зграї вже кілька років. Молодим він двічі потрапляв у пастку; якось його сильно побили й покинули, вважаючи, що він мертвий. Отож йому краще за всіх у Зграї були відомі звичаї людей. Молоді вовченята, яких привели на оглядини, стояли посеред кола, біля своїх батьків та матерів. Інколи до них підходив то один, то інший вовк, приглядався, обнюхував і повертався на місце. Скрізь панувала тиша, бо вовки, що підходили, робили це зовсім безшумно. Інколи мати підштовхувала когось зі своїх дітей туди, де яскравіше сяяв місяць, подалі від себе, щоб дорослі вовки могли краще його роздивитися. Серед урочистої тиші час від часу лунав голос вовка-одинака, ватажка Зграї: