— Тепер вони не покажуть носа до світанку, — спокійно сказала пантера. — А що ми робитимемо?
Здавалося, все населення вимерло — таке мовчання запанувало навколо. Але, прислухавшись, можна було почути, як пересувалися важкі ящики, в яких зберігали насіння, — їх тягли, щоб забарикадувати двері. Багіра мала рацію: тепер до світанку ні в кого не стане сміливості з’явитися на вулиці. А Мауглі замислився, та думки його були, мабуть, невеселі, бо обличчя хлопчика дедалі сумнішало.
— Що з тобою, Маленький Брате? Можливо, я в чомусь винна? — запитала Багіра.
— Зовсім ні! Ти поводилася чудово. Постережи їх до світанку, а я трохи посплю.
І Мауглі зник у Джунглях. Він ліг на скелю та заснув. Хлопчик спав день і всю наступну ніч.
V
Коли Мауглі прокинувся, то побачив коло себе Багіру. Біля неї лежала щойно вбита лань. Пантера з цікавістю спостерігала, як хлопець знімав з неї шкіру своїм ножем, як потім їв і пив. Напившись, він відвернувся вбік і замислився, поклавши голову на руки.
— Чоловік і жінка цілими й неушкодженими дійшли до Ханівари, — сказала Багіра. — Цю звістку надіслала мені твоя мати з шулікою Ранном. Десь опівночі вони знайшли коня й поїхали дуже швидко. Ти задоволений?
— Це добре, — сказав Мауглі.
— А та Людська Зграя, що залишилася в селі, просиділа непорушно до пізнього ранку. Потім вони на короткий час вийшли з будинків, поїли і знову поховалися.
— Чому? Що, ти знову з’явилася їм на очі?
— Певно, вони помітили мене. Вранці я пройшлася у них під воротами й покачалася там у піску. Можливо, їх налякав мій голос. Але тепер, Маленький Брате, нам нема чого робити. Ходімо разом полювати; покличемо із собою Балу. Він знайшов нові вулики і хоче показати тобі. Ми обидва хочемо, щоб ти знову повернувся в Джунглі й жив, як і раніше. Та угамуй ти свої очі, які так лякають мене. Адже чоловік і жінка втекли від Червоної Квітки, а в Джунглях все залишилося по-старому. Чи не так? Тож забудь Людську Зграю і йди до нас!
— Я забуду її. Ось побачиш, пройде трохи часу, і ніщо більше не нагадуватиме про неї. Ти не знаєш, де цієї ночі пасеться Гаті?
— Він пасеться там, де йому подобається. Хто може знати, що захоче Мовчазний? Але чому ти питаєш? Що таке може зробити Гаті, з чим не упораємося ми?
— Попроси його прийти до мене з трьома синами.
— Але, Маленький Братику, адже трохи… незручно сказати Мовчазному: «прийди-но сюди» чи «можеш іти». Не забудь, що він Володар Джунглів, що від нього ти дізнався Чарівні Слова.
— Це все не має для мене значення. Тепер я знаю інші Чарівні Слова, які можу сказати йому. Тож попроси слона прийти до Мауглі, до Жабеняти. А якщо він не зверне уваги на твої слова, тоді скажи, що я хочу поговорити з ним про Спустошення Буртпорських нив.
— Спустошення Буртпорських нив, — повторила про себе Багіра двічі чи тричі, щоб краще запам’ятати. — Я іду. В найгіршому разі Гаті лише розсердиться, а я б не вагаючись віддала свою здобич за місяць, щоб тільки почути Чарівне Слово, яке змушує упокоритися Мовчазного.
Коли Мауглі залишився один, то відчув, як в ньому зростає гнів на людей. Він не знаходив собі місця і кидався з боку в бік, вимахуючи ножем і устромлюючи його в землю. Його переслідував запах крові, яку він бачив на тілі Мессуа та на її мотузках. Це була кров жінки, яка була доброю до нього. Що більше він думав про це, то сильніше ненавидів інших людей. Він ненавидів їх самих, їхню мову, їхню жорстокість, лукавство, та, однак, відчував, що ніщо не може змусити його пролити людську кров. І він вирішив помститися, не проливаючи крові. Його план був простим, але, незважаючи на простоту, дуже надійним. Малюючи його у своїй уяві, він заздалегідь радів, особливо коли згадував, що задум цей підказав йому сам Бульдео своїм базіканням якось увечері, сидячи під деревом зі старійшинами села.
Його думки перервав шепіт Багіри, що повернулася: