— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.
— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.
— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!
— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.
Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.
— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.
Він висипав монети назад на підлогу й пішов далі. Весь підвал був завалений на п’ять чи шість футів золотими й срібними монетами, що висипалися з мішків, де зберігалися. Тепер вони злежалися, утворивши щільний шар, як пісок на низькому морському березі під час відпливу. То тут, то там з-під куп монет виступали, наче кістяк судна, похованого під шаром піску, дорогі намети, які носили слони, прикрашені дорогоцінним камінням, карбункулами та бірюзою, оздоблені золотом і сріблом. Поруч лежали ноші для цариць, вкриті емаллю, із золотими ручками й кільцями. Біля стін стояли золоті канделябри, пообвішувані нитками зі смарагдів. Де-не-де височіли срібні фігури забутих богів, у п’ять футів заввишки, з очима із коштовного каміння. Неподалік висіло панцирне вбрання зі сталі, покрите золотом і прикрашене бахромою з почорнілих перлин; шоломи, всіяні криваво-червоними рубінами; щити з черепахи, шкіри носорога, натягнуті на золоті рами й усипані з країв смарагдами; піхви для мечів, прикрашені алмазами, невеличкі вівтарі та священні посудини, які ніколи не бачили денного світла; гребінці, ємкості для пахучих олій; кільця, які носили в носі, браслети, персні, намиста, пов’язки, пояси — все це сяяло золотом і виблискувало коштовним камінням.
Біла кобра мала рацію. Ніяких грошей не вистачило б для того, щоб сплатити вартість цих скарбів, накопичених завдяки століттям війн, грабунку, торгівлі, тяжких податків, які стягали з народу. Одна-єдина монета не мала нічого рівного собі за ціною, якщо навіть не брати до уваги все інше. Вага одного золота й срібла у цій скарбниці перевищувала двісті тонн. Навіть тепер кожен індійський володар, хоч би яким бідним він не був, має свою потаємну комору, до якої постійно щось приносить. І хоча більш освічені з цих князів час від часу відправляють на буйволах у державну скарбницю сорок-п’ятдесят возів, навантажених сріблом, для обміну на державні папери, — всю ж іншу, і до того ж значно більшу частину своїх скарбів вони зберігають у себе, і лише вони знають, наскільки велика їхня вартість.
Але Мауглі, звичайно, не міг зрозуміти справжнього значення всього, що він побачив. Найбільше хлопця зацікавили ножі, але вони не лежали в його руці так добре, як його власний ніж, і тому він покрутив їх і кинув назад. Але врешті-решт Мауглі натрапив на одну річ, яка справді вразила його. Вона лежала поруч із наметом, напівзасипаним монетами. Це був анкус — гостра палиця, якою підганяють слонів. За формою вона нагадувала маленький гак. Анкус має гострий кінець і гачок на держаку. Кінець держака того анкуса, який побачив Мауглі, увінчував великий рубін, а інші вісім дюймів держака були інкрустовані необробленою бірюзою. Нижче розташувалися візерунки у вигляді листя, всипані смарагдами і рубінами, які сяяли на полі з холодного зеленого каміння. Наступна частина держака була з чистої слонової кістки; саме ж вістря і гачок — зі сталі із золоченим малюнком, який відтворював сцену ловів диких слонів. Саме ці малюнки й привернули увагу Мауглі. Хлопець помітив: вони відтворюють таке, що стосується його друга Гаті.