Біла кобра підповзла до Мауглі й звернулася до нього, дивлячись просто в очі:
— Ну що? Хіба це не варте того, щоб віддати за нього життя? Хіба я не зробила тобі велику милість, показавши свої скарби?
— Ні, я нічого не розумію, — відповів хлопець. — Усі ці речі жорсткі, холодні, їх не можна їсти. Але ця річ, — продовжував він, тримаючи в руках анкус, — мені подобається, і я хотів би взяти її з собою. Я хочу розглянути її на сонячному світлі. Ти говориш, що все це належить тобі. Тож дай мені цю річ, і я принесу тобі за це жаб.
Біла Відлога вся затремтіла від злості й радості.
— Звичайно, я можу віддати її тобі, — сказала вона. — Та й усе, що тут є, я можу віддати тобі на той час, доки ти будеш тут.
— Але я хочу зараз же піти звідси. Тут темно й холодно. Я піду й візьму із собою в Джунглі цю гостру річ.
— Поглянь під ноги. Що ти бачиш там?
Мауглі нахилився й підняв щось біле і гладеньке.
— Та це ж кістка від людської голови, — спокійно сказав він. — Он ще одна.
— Це все кістки тих, хто приходив сюди, щоб забрати скарби, вже багато років тому. Я трохи поговорила з ними тут, у темряві, й відтоді вони лежать, заспокоївшись назавжди.
— Але, повторюю тобі, нікому не потрібно все те, що ти називаєш скарбами! Якщо ти дозволиш мені забрати цю річ, я віддячу тобі. Мені приємно буде її мати. А якщо і не даси, то я не буду дуже засмучуватися. Я ніколи не розпочинаю бій з Отруйним Племенем і до того ж знаю ваше Чарівне Слово.
— Тут має силу лише одне Чарівне Слово — те, яке знаю я.
Каа швидко ковзнув уперед, сяючи очима:
— А хто просив мене привести сюди людину? — прошипів він.
— Я, звичайно, я, — у відповідь прошипіла змія. — Вже дуже давно я не бачила людини, а ця, окрім усього, говорить нашою мовою.
— Але ж тоді не йшлося про вбивство. Як я повернуся в Джунглі? Як скажу, що привів його сюди на смерть? — палко сказав Каа.
— Я поки не кажу про вбивство. А якщо для тебе важливе питання, піти чи не піти, то он там дірка в стіні до твоїх послуг. Заспокойся, заспокойся, жирний мисливцю на мавп. Не гарячкуй так! Мені варто лише доторкнутися до твоєї шиї, і Джунглі більше не побачать тебе. Жодна людина, яка потрапила сюди, на повинна вийти живою. Бо я охороняю Княже Місто!
— Але я ще раз повторюю тобі, білий черв’як мороку: тут немає ніякого міста, ніякого царя! Джунглі, лише Джунглі лежать скрізь навколо нас! — засичав Каа.
— Але скарби залишаються скарбами, і тому буде все так, як повинно бути. Тепер зачекай трохи, Каа, мешканцю скель, і побачиш, як твоя людина почне бігати. Тут досить місця для гри. Життя хороше, тож пограємо трохи, хлопчику! Пограй зі мною в кота й мишку!
Мауглі спокійно простягнув руку і поклав її на голову Каа.
— Ця Біла Відлога досі мала справу з людьми з Людської Зграї. Але вона ще не знає мене, — тихо промовив він, звертаючись до пітона. — Вона хоче, щоб я показав себе. Не заважай, нехай її бажання здійсниться.
Мауглі зупинився, тримаючи в руках анкус вістрям донизу. В одну мить він кинув його, і анкус, пролетівши біля голови змії, поцілив у відлогу, прибивши її до підлоги. Тієї ж миті Каа всією своєю вагою навалився на тіло змії, яка гарячково звивалася, не даючи їй зрушити з місця. Червоні очі кобри іскрилися, а її голова й частина шиї, які залишилися вільними, разом не більше півфута, шалено металися, завдаючи ударів праворуч і ліворуч.
— Убивай! — сказав Каа, коли Мауглі опустив руку, щоб дістати ніж.
— Ні, — відповів той, виймаючи ножа. — Адже я вбиваю лише для того, щоб добути собі їжу. Але поглянь, Каа…
Мауглі схопив змію за голову біля капюшона, лезом ножа відкрив її рота і показав на верхній щелепі страшні отруйні зуби, зовсім чорні та зморщені. Біла кобра пережила свою отруту, як це трапляється зі зміями.
— Туу (що означає: вигнили, висохли, а буквально — сухий пеньок), — сказав Мауглі й, піднявши анкус, звільнив кобру. — Для княжих скарбів потрібен новий сторож, — спокійно сказав хлопець. — Туу, Туу… ти недобре вчинила. Бався тепер скільки завгодно, грайся, Туу!
— Я осоромлена, убийте мене! — шипіла Біла Відлога.