VI
Близько опівдня, коли спека сильнішала, Мауглі почув тупіт численних лап, і одночасно до його носа вітер доніс гострий запах, найогидніший запах, яким тхне зграя Червоних Собак. Скоро з’явилися й самі собаки; вони неквапно, але впевнено бігли по сліду Вон-Толли. Мауглі дивився на них згори й бачив, що вони майже удвічі менші за вовків. Але він знав, що, хоча Червоні Собаки мають порівняно невеликий зріст, у них дуже сильні лапи і міцні зуби. Коли гостроносий ватажок, що біг попереду зграї, схиливши морду до землі, наблизився до дерева, на якому сидів хлопець, Мауглі гукнув йому звичне вітання Джунглів: «Вдалого полювання!»
Ватажок зупинився і підвів голову. Зупинилися і його товариші, що йшли за ним. Скоро зібралася величезна юрба Червоних Собак, які вирізнялися низько опущеними хвостами, міцними лапами, підтягнутими боками і криваво-червоними мордами. Всі вони мовчки дивилися на Мауглі. Ці собаки взагалі мовчазні тварини, такі вони й у себе, на Декані. Навколо дерева зібралося сотні з дві Червоних Собак. Однак ватажкам скоро набридло чекати, поки всі дивилися на хлопця, і вони знову почали жадібно обнюхувати слід Вон-Толли, готуючись вести свою зграю далі. Якби це сталося, то собаки підійшли б до Сіонійських лігв ще вдень, а Мауглі мусив за всяку ціну затримати їх до сутінків.
— Хто ж дозволив вам вештатися тут? — запитав у Червоних Собак Мауглі.
— Нам не потрібно ніякого дозволу. Всі Джунглі належать нам, — відповів один із псів, вишкіривши свої міцні білі зуби.
Мауглі продовжував дивитися згори на Червоних Собак, глузливо посміхаючись. Він дуже вдало наслідував пронизливий писк чикаї, показуючи цим, що Червоні Собаки для нього ніби маленькі щури. Одразу вся зграя щільно оточила дерево, а ватажок почав несамовито гавкати, називаючи Мауглі лісовою мавпою. У відповідь на це хлопець витягнув униз свою голу ногу й покрутив пальцями над самою головою ватажка. Цього було достатньо, щоб довести всю зграю до нестями. Червоні Собаки, пальці яких були вкриті шерстю, не витримували, коли їм нагадували про це. Мауглі швидко відсмикнув свою ногу, коли ватажок стрибнув угору, й почав глузливо кричати:
— Гей, ви, собаки! Ідіть до свого Декану й доїдайте там ящірок! Гей, ви, Червоні Собаки! Повертайтеся до ваших братів чикаї, ідіть собі назад, ви, з волохатими пальцями!
І Мауглі знову закрутив пальцями ноги над головами розлючених Червоних Собак.
— Спускайся зі свого дерева, безволоса мавпо! Краще злазь, бо однаково одубієш тут від голоду, — злісно вила зграя, дедалі щільніше збираючись навколо стовбура дерева. Саме це й було потрібно Мауглі. Він витягнувся на всю довжину свого тіла на гілці, сперся на неї підборіддям і спокійно дивився вниз. Його права рука вільно звисала з дерева; в такій позі хлопець залишався нерухомим, працюючи лише язиком. Він молов різні дурниці, все, що йому спадало на думку про звички, життя Червоних Собак, їхніх дитинчат, нори та інше. Жодна мова не володіє таким великим запасом різних уїдливих і глузливих виразів, як мова Джунглів, коли потрібно виявити своє презирство до когось. Мауглі недарма сказав Каа, що в нього під язиком є велика кількість маленьких, але гострих і чіпких колючок. І тепер, користуючись ними, він поступово, анітрохи не нервуючи сам, змусив Червоних Собак порушити таку звичну для них мовчанку. Змусив їх спочатку гарчати й гавкати, потім довів їх до виття і нарешті викликав у собак таку шаленість, що вся зграя хрипіла від безсилої люті. Спочатку собаки намагалися відповідати на дошкульні кпини Мауглі тією ж монетою. Але ці спроби можна було порівняти хіба що з тим, якби дитині заманулося змагатися з Каа. Хлопець лежав на гілці, обхопивши її ногами і тримаючи напоготові праву руку напівзігнутою. Неодноразово уже найбільший ватажок Червоних Собак стрибав угору, намагаючись вхопити Мауглі за руку, але той залишався нерухомим, вичікуючи зручного моменту й не ризикуючи видати свій план необережним жестом. Нарешті ватажок зібрав усі свої сили для шаленого стрибка і підскочив футів на шість-сім від землі. Ніхто й оком не змигнув, як права рука Мауглі зі швидкістю змії, що завдає удару, витягнулася вниз, і його міцні пальці вчепилися в широкий загривок ватажка. Той повиснув у повітрі, теліпаючи лапами і хвостом над головами всієї зграї. Але хлопець не відпускав свою здобич і потроху підтягував собаку, який продовжував шалено крутитися в його руці, до себе. Витягнувши лівою рукою ніж, він спритно відрізав червоний пухнастий хвіст у ватажка і жбурнув його, безхвостого, на землю.