— Я нікуди не піду. Я буду полювати в Джунглях сам. Я говорив це раніше.
— Після посухи ллють дощі, а після дощів приходить весна. Так і ти, Маленький Брате, повинен повернутися до свого племені. Прийде час, і з’явиться хтось, хто пожене тебе звідси до людей.
— Хто ж може погнати мене?
— Мауглі сам пожене Мауглі. Ти муситимеш повернутися до свого племені, тому що ти людина.
— Коли Мауглі гнатиме Мауглі, тоді я і піду.
— От і все, що я хотів сказати тобі, тепер я скажу кілька слів до мого народу. Адже я був ватажком племені, — мовив Акела. — Допоможи мені підвестися, Маленький Брате.
Мауглі обережно допоміг Акелі підвестися і підтримував його обома руками. Тоді вовк глибоко зітхнув і почав Пісню Смерті, яку завжди співає ватажок Зграї, коли приходить його останній час.
І що довше співав Акела, то дужчав його голос, піднімаючись вище й вище, лунаючи над обома берегами Вайнганги. Пісня обірвалася голосним закликом: «Вдалого полювання!» — і вовк замовк. З останнім звуком пісні Акела посунувся вперед, вислизнув з рук Мауглі та ліг поруч зі своєю останньою жертвою.
Мауглі сидів нерухомо, як камінь, біля тіла Акели, опустивши голову на коліна. Він не бачив і не чув, що відбувалося навколо. А в цей час безжалісні розлючені вовчиці продовжували добивати залишки зграї Червоних Собак. Гамору й криків уже майже не було чути. Вовки один за одним залишали поле битви. Деякі, стрибнувши раз чи два, лягали тут же, на землі, збільшуючи собою купу мертвих тіл. П’ятнадцять вовків і з півдюжини вовчиць Сіонійської Зграї лягли в цей день на березі Вайнганги. А з тих, хто залишився живим, жоден вовк не пішов неушкодженим. Кожен поніс на тілі пам’ять про цей страшний день.
Бій давно вже скінчився, а Мауглі ще сидів біля тіла Акели. На сході зарожевіло небо, повіяв холодний вранішній вітерець. Раптом Мауглі відчув чийсь доторк і побачив біля своїх ніг закривавлену мокру морду Фао. Хлопець устав і, не промовляючи ні слова, показав на величезне тіло Акели, яке лежало на землі. «Вдалого полювання! — сказав Фао, звертаючись до Акели, наче той ще міг його почути, а потім, повернувши голову, крикнув: — Вийте, собаки, сьогодні вночі помер Вовк!» Але ніхто з Червоних Собак не відповів йому. З двохсот Червоних Собак Декану, які пишаються тим, що ніщо живе не витримає їхньої навали, ніхто не повернувся додому, щоб принести звістку про цю страшну битву.
Весняне поривання
І
Минув рік після великого бою на берегах Вайнганги, де знайшов свою смерть Акела. Мауглі тепер було близько сімнадцяти років, але він здавався набагато старшим, бо постійний рух на відкритому повітрі, здорова їжа в достатній кількості, плавання — а в спеку хлопець майже не виходив із води — надали його тілу надзвичайної міцності й мужності. Коли йому було потрібно залізти на високе дерево, щоб роздивитися дорогу, він міг годину висіти на одній руці, вчепившись за гілку. Він міг зупинити оленя на бігу й навіть перекинути його через себе. У нього було достатньо сили, щоб перевернути чорного кабана, який живе в північних болотах.
Народ Джунглів, який раніше побоювався хлопця через його розум, тепер почав боятися його через перевагу в силі. Коли Мауглі, не поспішаючи, проходив Джунглями, далеко попереду летіла звістка про його наближення, і мешканці Джунглів квапилися повернути вбік, щоб звільнити дорогу. При цьому його погляд, як і раніше, був м’яким і привітним, і навіть коли хлопець бився, його очі не палали тим диким вогнем, який завжди сяяв у погляді Багіри. Але роки принесли дещо нове у вираз очей Мауглі: вони стали якимись особливо гострими, в них завжди можна було помітити дивне збудження, якого не могла зрозуміти навіть Багіра. Не раз вона запитувала про це самого Мауглі, але той замість відповіді посміхався.