Ат є хай там як, і російська опозиція, і гетьман покладали надії на блискучу перемогу Карла XII, до табору якого, розташованого поблизу села Горки, Мазепа прибув надвечір 28 жовтня 1708 року. Того ж дня відбулася перша особиста зустріч українського гетьмана і шведського короля, під час якої Іван Мазепа виголосив промову латиною в присутності Карла, першого міністра графа Піпера та генералів, а також двох шведських істориків-хроністів (Георга Нордберга та Густава Адлерфельта). Під час цієї зустрічі не було укладено жодних угод, що свідчить про наявність серйозних попередніх українсько-шведських домовленостей (наступний документ сторони підписали аж у травні 1709 року, після переходу на бік гетьмана і короля запорожців). Можливо, Карл XII і був дещо розчарований щодо кількості військ, які привів із собою Мазепа, але він одразу зрозумів, що придбав цінного дорадника в політичних справах. Відгуки шведських джерел про особу українського гетьмана та його військо цілком позитивні – обидві сторони сподівалися на майбутню плідну співпрацю. Трохи згодом український гетьман навіть подарував своєму союзникові коштовну шубу з лисячого хутра (щоправда, Карл відмовився її носити після того, як шведські солдати почали кепкувати зі свого короля, який, мовляв, помітно погладшав).
Першою реакцією росіян на вчинок Мазепи була розгубленість – Петро І писав своїм генералам, що «гетман безвестно пропал». Але досить скоро цар і його вельможі зрозуміли, що сталося, і якомога швидше спробували зарадити тому, аби «от измены Мазепиной большой пожар не разгорелся». Петро досить швидко зрозумів, що, діючи за допомогою батога і пряника, можна привернути на свій бік значну частину старшини, яка залишалася в своїх полках, а на тих, хто пішов із Мазепою до шведів, впливати, тероризуючи їхніх родичів та водночас приваблюючи обіцянками прощення, якщо ті повернуться.
Дізнавшись від Меншикова, що гетьман «совершенно изменил», Петро І, що був на той час поблизу Новгорода-Сіверського, видав перший з цілої серії маніфестів до українського народу (27 жовтня 1708 року), в якому сповіщав «малоросів» про те, що їхній гетьман «безвестно пропал, и сумневаемся мы того для, не по факциям ли каким неприятельским». Старшина мала з'явитися до царя на нараду, а якщо виявиться, що Мазепа перейшов на бік ворога, – то і для обрання нового гетьмана. Наступного дня ситуація прояснилася, і цар видав інший маніфест, що являє собою чудовий зразок сплаву демагогії, брехні та напівправди, призначеної для довірливих земляків гетьмана. Петро І сповіщав українців про те, що Мазепа «изменил и переехал к неприятелю нашему королю швецкому, по договору с ним и Лещинским, дабы со общаго согласия с ними Малороссийскую землю поработить попрежнему под владение полское и церкви Божие и святые монастыри отдать во унию». Далі йде продовження соціальної демагогії царя, що запровадив у свій час цілу низку обтяжливих податків для своїх підданих «бывший гетман хит-ростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малороссийский народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малороссийскаго народу отставить». Як «государь й оборонитель Малоросійського краю», цар наказував «для лучшаго упрежденія всякого зла й возмущенія в Малоросійском народе от него, бывшаго гетмана», щоб «вся старшина генералная й полковая съезжалась немедленно в город Глухов для обранія по правам й волностям своим волными голосами новаго гетмана». 27 – 31 жовтня були надіслані персональні запрошення до полковників, яким обіцяно було царську «высокую милость» і різні нагороди, а також до вищого українського духовенства – митрополита Київського Йоасафа Кроковського, Чернігівського архієпископа Іоана Максимовича й Переяславського єпископа Захарії Корниловича, до яких було послано князя Б. Куракіна. Окреме запрошення було вислане до кошового отамана Запорожжя Костя Гордієнка. Відповідні повідомлення були надіслані й до поодиноких міст Гетьманщини (до нашого часу дійшов лист Петра до міста Почепа). Всі ці маніфести й накази царя були початком широкої пропагандистської кампанії (український історик Борис Крупницький влучно назвав її «війною маніфестів»), що розгорнулася наприкінці 1708 року між Петром І і новим гетьманом І. Скоропадським, з одного боку, й Карлом XII і гетьманом І. Мазепою – з другого, й мала на меті вплинути на розум і серце українців.