Репресії проти мазепинців та пошук все нових і нових ворогів тривав і після перемоги під Полтавою, орієнтовно до 1715 – 1716 років. їх розшукували і в Україні, і в Речі Посполитій, намагалися виловлювати на еміграції, заманювали справжніми або брехливими обіцянками прощення, аби ті поверталися додому. Все це свідчить, наскільки серйозно непокоїла царський уряд ситуація в Україні і як ця перша реакція царя та його уряду відрізняється від пізнішого офіційного імперського та радянського міфу про всенародну любов «малоросів» до царя і матінки-Росії та їхню поголовну ненависть до «зрадника Мазепи і шведських загарбників». Про дуже різну реакцію українців на царські репресії та пропаганду свідчать і подальші події, коли більшість мешканців українського Правобережжя стане на бік Пилипа Орлика під час його спроби реваншу за програне повстання 1708 – 1709 років. На думку Меншикова, правобережні українці (або «скоты», як мило охарактеризував наших земляків царський фаворит) мали бути переселені куди-небудь… в глиб Росії «за їхню зраду». Ось і не вір після цього вислову Мазепи в приватній бесіді з Орликом про те, що «Москва задумала козаків за Волгу переселити». Масовий згін українців з Правобережжя таки відбувся у 1711 – 1712 роках, перед передачею цього краю Речі Посполитій, причому, за деякими оцінками, на лівий берег Дніпра було зігнано до 100 тисяч українців, а їхні оселі зруйновано. Так царський уряд «віддячив» українськими землями своєму союзникові Августу II. Нічому не слід дивуватися в цьому світі, ласкавий читальнику. Масові депортації населення в межах імперій вигадав не товариш Сталін – вони відомі історії людства з часів стародавньої Ассирії, царі котрої теж були надзвичайно ласі до чужих земель і одними з перших застосували подібну політику. Але найголовнішим завданням Петра І було провести вибори нового гетьмана. Це питання було не нове: воно цікавило, безперечно, і українські правлячі кола ще за життя Мазепи, і російський уряд, коли прийшли дані про важку хворобу гетьмана. Нам невідомі докладніше думки і плани Мазепи щодо свого наступника. Можна думати, однак, що гетьманові хотілося, щоб його спадкоємцем (не лише його майна, а й гетьманського, а згодом і княжого титулу) був хтось із його небожів – спочатку Іван Обидовський, а потім Андрій Войнаровський, і це не було секретом в батуринських урядових колах. Але водночас Мазепа добре розумів, що Войнаровський ні за віком, ні за заслугами не може бути кандидатом на булаву. Ним міг би бути лише хтось з вищої української старшини, людина з великим «урядовим стажем» та авторитетом, матеріально незалежна. Головне ж – ця кандидатура мала бути прийнятною і для старшини, і для Москви, і для самого Мазепи. На думку О. Оглобліна, таким кандидатом, зокрема в очах Мазепи та Москви, був стародубський полковник Іван Скоропадський.