Складність і трагікомічність ситуації полягала ще й у тому, що, за церковним каноном, у багатьох церквах України лунали як анафема гетьманові (раз на рік), так і щотижневе благословення Мазепі (як засновнику або благодійнику тієї чи іншої церкви) – це зазначали чимало спостережливих мандрівників XIX століття. Звісно, церковні служби за Мазепу провадили не всюди, побоюючись переслідувань з боку влади, але навіть за доби Петра І священики не лише розуміли, але й висловлювали вголос своє несприйняття церковної анафеми на Мазепу. У 1712 році лохвицький протопіп Іван Рогачевський, засланий згодом на Соловки, сказав синові сотника Данила Забіли, лояльного щодо царя (саме цей факт і став фатальним для подальшої долі протопопа): «Наш Мазепа святий і в небі буде, а ваш цар в небі не буде». Зауважимо, що, окрім російської, жодна інша православна церква не визнавала і не виголошувала анафему Іванові Мазепі, а греко-католицьке духовенство в Західній Україні (з XIX століття) та священнослужителі при церкві Гробу Господнього в Єрусалимі молилися за упокій душі гетьмана, який у свій час подарував церкві велику срібну дошку з зображенням плащаниці. У 1844 році Чигиринський єпископ Порфирій (Успенський), росіянин за національністю, відвідав таку службу і записав у своєму щоденнику: «От доля Мазепи, подумав я; в Росії його проклинають, а тут моляться за упокій його душі та прощення й оставления його гріхів. Не знаю, що цінніше перед Богом: чи наше торжествен не, всенародне прокляття, чи тутешні молитви. Мабуть, ні це, ні те. Бог відплатив і відплачує йому за його діла, а не відповідно до нашого бажання».
Окрім власне анафеми, з приводу переходу гетьмана Мазепи на бік шведів було складено безліч різних за своєю художньою цінністю поетичних творів, загальний стиль яких влучно визначений у свій час М. Драгомановим як «школярсько-попівська лайка». Кумедно, що часто авторами таких творів, де наввипередки обливався брудом Мазепа, були ті самі поети, які ще буквально вчора надзвичайно пишно й улесливо прославляли родовід гетьмана, його герб та політичні і військові здібності (яскравим прикладом подібного «піїта» був згаданий нами вище Афанасій Заруцький; писав подібні твори і митрополит Стефан Яворський).
Зрозуміло, всі ці потужні засоби пропаганди не могли не мати певного ефекту на звичайних мешканців завмерлої в передчутті ще жахливіших нещасть України. Важко не погодитись з О. Оглобліним: «Всі засоби терору, психічного і фізичного – пропаганду, обіцянки й погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь – все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності».