Зауважимо – «Родиной» гетьмана, звісно ж, є зовсім не «едина і неподільна». Фактично Рилєєв перший і єдиний із російських літераторів не просто виправдовує головний вчинок гетьмана – союз зі шведами, – але й наголошує на тому, що інтереси України і Росії в цей період історії аж ніяк не збігалися, і Мазепа мусив зробити все для своєї нещасної батьківщини.
Проте сьогодні є цілком очевидним той факт, що ні тогочасне, ні, як це не прикро, навіть сучасне російське суспільство в масі своїй було і є не в змозі сприйняти таку просту істину. Тому головним джерелом, звідки пересічний громадянин імперії (і згодом Радянського Союзу) черпав свої уявлення про гетьмана Мазепу, залишався інший талановитий твір, написаний сучасником страченого і тому не надто популярного Рилєєва, – «Полтава» геніального Олександра Сергійовича Пушкіна, якого, однак, навіть Еверести радянських історичних та літературознавчих праць не змогли зробити «декабристом» і «безкомпромісним борцем» з тогочасним режимом.
Слід віддати належне Олександру Сергійовичу – перед написанням «Полтавы» він проаналізував ті російські джерела та історичні твори, присвячені Україні та Північній війні, які мав у своєму розпорядженні (зокрема, «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського та «Історію Карла XII» Вольтера). Проте головною ідеєю поеми мало стати створення образу ідеального правителя, мудрого і прогресивного просвітителя Росії Петра Великого. На думку Пушкіна, саме той шлях, яким пішла Росія (а в її складі – і Україна) за Петра Великого, і був історично «правильним».
Тому вороги царя мали бути зображені відповідно. У результаті перед читачем проходять легковажний, хоч і сміливий авантюрист Карл, похмурий кат Орлик, а головне – загадковий «гетман-злодей», «изменник русского царя» Мазепа. Хоча поема і називається «Полтава», саме Мазепа та історія його кохання до Мотрі Кочубеївни (яку поет перейменував у Марію, більш благозвучний для тогочасної російської публіки варіант) є головними темами твору, кульмінацією котрого є власне Полтавська битва. Пушкін спробував сполучити громадянський пафос і лірико-романтичний струмінь, і в цілому це йому чудово вдалося. Епіграфом до «Полтавы» є перші рядки поеми «Мазепа» Байрона, про яку йтиметься згодом. Сам образ українського гетьмана змальований широкими мазками, причому, зрозуміло, переважають темні фарби. Для Пушкіна Іван Мазепа – «злой старик», лицемір, який звабив юну красуню (зважаючи на особистий чималий донжуанський список поета, моралізаторство на цю тему виглядає оригінально, особливо в світлі того, що ми знаємо про реальні стосунки гетьмана і його коханої – див. розділ 6), «тать», який задумав і втілив у життя план підступної зради. Віддаючи належне політичним здібностям гетьмана, його знаменитому вмінню привертати на свій бік людей, Пушкін абсолютно не схвалює бажання шкідливих для Росії та України «опасных перемен», що їх прагнули Maзепа та його прихильники, послідовно демонізуючи свого героя: